середа, 19 вересня 2012 18:31

Кримському татарину важко зробити кар'єру в Криму

Селище Щебетівка розташоване в Отузькій долині за 4 км від ­берега Чорного моря і за 27 км від ­Феодосії. На в'їзді

два кладовища: праворуч від дороги – мусульманське, ліворуч – християнське. У селищі є православна церква й мечеть із мінаретом мусульманської громади "Отуз". Тут приблизно три тисячі жителів, кожен шостий – татарин.

– Это – моя земля, и Ленин тоже мой, – центральною вулицею, назву якої майже ніхто із мешканців не пам'ятає, називаючи її "главной" або "базарной", біжить жінка років 50, у червоному фартуху поверх синьої куртки.

Ми зупинилися біля входу на ринок і фотографуємо стелу з портретом Леніна й цитатою: "Мы придем к победе коммунистического труда".

– Все его фотографируют. Иностранцы тоже. Белькотят что-то на своем, но "Ленин" четко понятно. Его столько раз снести хотели, но я не дала, – ­Зухра сім років працює управляючою ­ринку. – Ну это же наше прошлое, ­счастливое детство! До сих пор помню, как в ­пионеры поступала, как трусилась, чтоб не забыть ничего. Зачем память о прошлом уничтожать, не понимаю. ­Гадостей Сталин наделал, не надо Ленина с ним путать. Он меня бережет. Сколько раз меня уже и прокуратура, и милиция в наручники брали за этот ­рынок, но отстояла. Это он мне помог, никак иначе, – підводить очі на стелу.

– А вы на украинском ­говорите, да?

Мы любим украинцев. И русских тоже. У меня на рынке ваших больше, чем татар

работает. Я подрабатываю, жилье отдыхающим сдаю. Так ко мне столько из России едут! Звонят, спрашивают: когда место в раю освободится? У нас спокойно, красота. Приезжают, книги тут целыми днями читают. А я их татарскими блюдами угощаю. Потом говорят: мы вашу шурпу никогда в жизни не забудем.

– Зухра! Зухра! – гукає старенька згорблена жінка з ціпком. – У вас кости для собак есть?

– Конечно, есть. Вы же знаете, у нас любому псу найдется по вкусу. ­Всегда, – жінки перегукуються за 5 м одна від одної. – Ладно, побежала я, работать ­нужно.

У селищі є готель, загальноосвітня школа, їдальня  та  бар "Отузский дворик". Багато місцевих працюють на виноградниках і заводі "Коктебель".

Ідемо шукати мечеть.

Мечеть еще до войны построили. Дом культуры тут был или сельсовет, не знаю. Когда татары вернулись, ­тогда опять начала работать

– Спички дать на сдачу? – продавщиця магазину "Продтовары" на невеликому пустирі навпроти мечеті звертається до чоловіка, років 60, у камуфляжному костюмі.

Дерев'яна підлога крамниці колись була червона, зараз фарба збереглася лише під прилавками. На полицях праворуч складена побутова хімія. Ліворуч – ­харчі. Половина залу заставлена упаковками мінеральної води.

– Стандартный набор отца, – коментує покупки чоловіка продавщиця, коли він виходить. – Буханка хлеба, бутылка пива и пломбир детям.

Їй на плече падає алюмінієвий карниз. На ньому висіла штора, що заміняла двері до підсобного приміщення.

– Ой ты, Господи, – жахається жінка й починає сміятися.

Чіпляє карниз назад на гвіздки.

Із мечеті лунає спів, це заклик на молитву. Питаємо, хто за нею наглядає і як його знайти.

– Я не знаю, что там и как, я русская. Там живет кто-то, – каже трохи роздратовано.

За мінаретом, висота якого 37 м, вид­ніється будова світло-салатового кольору, подібна до будинку культури радянських часів. Вона слугує мечеттю. Огороджена сірим парканом. Ворота закриті лише на защіпку. Заходимо у двір, гукаємо. Тиша. До мечеті веде широка стежка. Над нею звисають грона винограду з ягодами завбільшки як півпальця, по обидва боки – доглянуті грядки помідорів, капусти, перцю, є баштан.

Заходимо у мечеть: підлога встелена килимами, на вході – полички для взуття. Мусульмани моляться босоніж.

З боку мечеті – ґанок. Тут прив'язаний великий старий пес. Декілька разів гавкає на нас і засинає. Блакитні дерев'яні двері до будинку підперті маленькою табуреткою. Поряд декілька пар зношеного жіночого взуття. Зо 10 хв блукаємо двором – нікого немає. Виходимо і півгодини сидимо біля воріт.

У дворі щось грюкає, заходимо знову. На ґанку стоїть смуглява жінка в яскравій синьо-фіолетовій футболці та сірій спідниці.

– Ну так идем в дом, будем общаться. Мы гостей любим, – Муре Сейтмамутова, 56 років, живе у Щебетівці понад 10 років.

Дім – це три кімнати та санвузол, частина мечеті. У першій – кухня та їдальня. У спальні замість дверей висять штори.

– Вы уж простите, тут беспорядок такой, не успела сегодня, на работу опаздывала, – у кімнаті чисто, тільки стіл заставлений посудом, а на кріслі розкиданий одяг.

Господиня варить каву. Із дальньої шафи дістає чашки від сервізу, ставить на стіл зефір, шоколадні цукерки й фабричний рулет із вишневою начинкою.

У меня главное правило: никогда не возьму чужого. Так и люди к нам относятся – дом никогда не закрываем

– Я на пенсии уже, муж на винограднике работает. А я продаю еду возле дельфинария. Пирожки, выпечку ­разную. В четыре утра встаю, до девяти пеку. Сын меня туда подвозит, чтоб торбы не носила, и в три дня возвращаюсь. ­Гривен 150–200 за день зарабатываю. Детям иногда дарю пирожки. Идет с мамой, кушать хочет. Просит у нее, а она не покупает: экономить надо, говорит. Так я тогда бесплатно даю. Но это только в сезон такой заработок. У нас как: заработал летом – не будешь голодным зимой, не заработал – значит, все. Я вот никак на зубы не могу собрать – у нас тут вода плохая, повыпадали все. Но сын сказал, в этом году точно поставим мне, – прикриває рот рукою. – ­Родилась я в 1956 году в Туркменистане, там с мужем в 1980-м поженились. Поздно вышла замуж, в 24 года. Мама и папа болели, я за ними смотрела, на руках у меня умерли. ­Похоронила, ­потом за младшими братьями и сестрой смотрела. ­Поженила их, а после этого сама уже. Дети у нас родились: ­первый сын – в 1981-м, в 1983-м году второй, 1985-м – дочь и в 1995-м – самый младший сын. Все женаты, дочка замужем, только младший сын еще нет. Они с братом на катерах в Коктебеле ­работают.

Мы 18 лет в Херсоне жили, а потом муж захотел сюда переехать, потому что тут все родственники. А мне там нравилось, работа была. Сюда приехали – работать негде, жить негде. Потом купили старенький татарский домик, маленький. Сейчас сыну его оставили, с женой живет. А нас сюда жить пустили – за мечетью присматриваем. Убираем тут, за садом и огородом ухаживаем. ­Мечеть еще до войны построили, но во времена Советского Союза она не работала. Дом культуры тут был или сельсовет, не знаю. Когда татары вернулись, ­тогда опять начала работать. Сейчас на молитву компьютер зовет – имама у нас нет. Должен был быть мой сын, но не захотел. За это деньги не платят, а он молодой, ему семью кормить надо. Все мечтаем построиться. В этом году наконец дали 3 сотки земли – может, начнем.

У меня дети на украинском разговаривают хорошо, в школе выучились, а я не умею. Когда в Херсоне жили, отмечали украинские праздники. Только проснулись – а у нас уже паски на столе, соседи принесли. Здесь не празднуем, только День Независимости.

– На вибори підете?

– На выборы? А кого выбирать? Президента?

– Депутатів у Верховну Раду.

– Сходим, чего ж не сходить. А за кого голосовать – понятия не имею, никого не знаю. По телевизору смотрю только фильмы и концерты на узбекском канале. Что нам депутаты? Мы здесь и без них хорошо живем. Дружно, весело. Вы посидите еще чуть-чуть, сейчас муж придет с работы.

О 17.05 на порозі з'являється огрядний чоловік у картатій сорочці й коротких штанях. Усміхається беззубим ротом, обличчя розпашіле.

– Изан, у нас гости, – каже жінка.

Господар вітається й мовчки виходить на вулицю. Повертається із шматком курдюка – овечого сала.

– Будем вас угощать. Не отличите от свинины, а ее есть нехорошо. ­Свинья – это санитар, не еда. Все подряд жрет – объедки, сено, все. И зачем такое человеку есть?

Нарізає сало тонкими скибками, зверху сипле цибулю. Мне її у великому кулаці, на курдюк тече сік. Приносить помідори й татарську перепічку. Наливає всім чаю.

– У меня главное правило: никогда не возьму чужого. Даже если это ­будет груша висеть на дереве за двором. И детей так учил, – говорить ­нечітко, бо має у роті не більш як п'ять ­зубів. – Так и люди к нам относятся – дом никогда не закрываем.

Близько 19.00 господар ­вибачається – мусить іти молитися. Запрошує нас подивитися.

– Мусульманство никому не запрещает заходить в мечеть. Как ты можешь уверовать, если ничего не знаешь о Боге? – вдягає тюбетейку та йде в мінарет. – И женщинам можно заходить, только не впереди мужчин.

Наступного дня, у п'ятницю, о 13.00 у мечеті 10 чоловіків стоять на колінах обличчям до колишньої сцени будинку культури. Ще стільки ж старших мужчин сидять на стільцях. Жінок немає. Імам, який приїхав із сусіднього міста, 20 хв читає молитви.

– А ви на українській говорите, я чую по акценту, – каже молодий жвавий Руслан. – Я її так люблю, трошки умію говорити. По телевізору навчився. ­Поспілкувався б з вами рідною мовою, але треба бігти зароблять.

Чоловіки швидко розходяться, усі поспішають на роботу.

В исламе нет понятия национализма. Нет разницы – русский, украинец или немец

Залишається хазяїн двору Ізан і 30-річний Руслан Рефат Оглоу. Ізан мовчить, тільки інколи киває головою, й курить цигарки без фільтра.

– Некоторые бросают работу из-за того, что начальство на молитву не отпускает. Молитва для мусульманина более обязательна, чем работа, – розповідає Руслан. – В мусульманской стране это был бы выходной. Но мы вынуждены жить по законам Украины. Некоторые противоречат нашей вере, поэтому иногда мы просто не подчиняемся.

Очень хотели бы на своем языке говорить. Чтоб татарский вторым региональным сделали. У нас в школах уже не учат его даже – факультативный урок, необязательный. В начальной школе вообще детям не по чему учиться. Ездил в Симферополь, говорят – ничего нету. Книги вроде пишут, но не издают пока.

Ввели религиозный урок, но ­христиан­ство. Наших детей учили креститься, а им это не надо. Они могут это знать, но делать это им не нужно. Учили готовить паски. Также в прошлом году наших детей в детском саду, когда они спали, поп окропил святой водой. Мы подали в суд, он рассмотрел и извинился.

– Як із росіянами та українцями ­живете?

– В исламе нет понятия национализма. Нет разницы – русский, украинец или немец. Не приближайтесь к национализму, учил пророк Мухаммед, от него дурно пахнет. И в Коране говорится: нет преимущества араба над не арабом. Это все Советский Союз: он хотел полностью русифицировать все республики. Унизить, принизить и на этом фоне возвысить русских над темными, узкоглазыми. Тогда появились неприятные слова: чурбан, чурка, черномазый. Сейчас это по чуть-чуть ­проходит.

– Чим заробляєте на життя?

– Летом продаю тапочки, что придется. Весной на огороде, зимой обои где-то клеим. У меня трое детей, а одна из главных обязанностей мужчины-­мусульманина – обеспечивать семью. Я инженер – по самолетам. Здесь много людей имеют образование и копаются в земле. Очень тяжело татарину занять высокую должность. Здесь наш народ до сих пор не реабилитирован.

Зараз ви читаєте новину «Кримському татарину важко зробити кар'єру в Криму». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути