Коли художник помирає, роботи автоматично дорожчають. Це так, як до району провести метро

 

Художник Володимир Гарбуз не працює з натурницями, які вимагають платити їм грошима

На художника не вивчишся. Це – доля. Мусиш бути філософом і працювати, як чорнороб. Не задумуюсь, коли починаю роботу, чи куплять картину. Є митці, які вважають себе успішними, бо добре продаються, бо популярні. Але справжнє мистецтво часто творять скромні самітники.

Проілюстрував понад два десятки книжок. ­Наприклад, "Кобзар". Там є будівельний кран, люди з краватками – першим почав осучаснювати Шевченка. За ці ілюстрації писали скарги президенту Кучмі, мовляв, не так трактує Тараса Григоровича.

У Спілці художників з 1987 року. Але стосунки напружені, збираюся написати заяву про вихід. Спілка лишилася прорадянською, корумпованою. Висував мене 2008-го Канівський національний заповідник на звання заслуженого художника України. Я й не знав. А потім говорять у Міністерстві культури: ми на Спілку художників запрос передали, щоб вони підтвердили, чи ви достойний. Я пішов у Спілку, а заступник голови, Петро, цей… забув прізвище, каже: у нас таких, як ти – черга стоїть! А ти зразу хочеш… Я його матом послав.

Від Спілки я незалежний, адже маю власну майстерню. ­Хороша робітня, двоярусна: на одному працюю, на іншому зберігаються твори й можна потрапити на дах. Із нього відкри­вається панорама Києва, Печерської лаври. Виходжу на дах посеред індустріального міста й бачу зорі. Особливо – з красивою Музою. Для Музи спеціальна кімната є. От була одна. Три роки тому. Я спочатку її намалював, не бачачи. А потім зустрів на Хрещатику – мурашки пішли. У нас різниця – 33 роки. Але духовна близькість така, що по-іншому колір відчув, пішло світло. Кілька портретів зробив її. Студентка театрального інституту, Марія. Тепер уже не пишу, бо заміж вийшла.

Двічі обкрадали – у підвалі й на даху. Викрали офорти – ілюстрації до творів Шевченка. Якщо з графікою, в мене близько трьох тисяч робіт. Є картини, які не продам нізащо. Наприклад, портрет отої Марії. Її батьки, вони із Запоріжжя, приїздили на мою виставку. А потім кажуть: "Владімір, ми вас просім – етот портрєт нє продавайтє нікому". І вона просила про це. А його якраз найчастіше хочуть придбати. Я написав новелу "Незаймана" – про неї, про творення портрету. Питав її: "Ти з хлопцями спала?" Каже: "Ні, нас тільки двоє таких у класі залишилося, нас звуть ненормальними".

Якісна  колекція – це капітал, що переважить десятки "мерседесів". Коли художник помирає, роботи автоматично дорож­чають. Це так, як до району провести метро. Миколу Глущенка, років із 40 тому, можна було купити в радянському художньому салоні за 100 карбованців. А нині за один його пейзаж дають 150 тисяч доларів. І з моїми творами буде так само.

Виходжу на дах посеред індустріального міста й бачу зорі

Не беру участі в перформенсах. Не співпрацюю з арт-­галереями, з продюсерами. До мене просто приходять у майстерню. Купують пейзаж у середньому за 1–3 тисячі доларів. На життя вистачає. Коли запити скромні, Бог дає всього. А от коли навпаки, може відібрати все – і талант, і бізнес. Мої покупці – різночинці: інженери, ­медики, юристи, літератори. Олігархів нема. Ті часто не розуміють, що й до чого. Їм скажуть, що модно, в те й вкладають гроші. Нерідко – у непотріб.

Робота з фарбами не шкідлива. Інша річ – естамп. Це коли по мідній дошці ріжеш гравюру. Я в інституті на другому курсі взявся за цю техніку. Працював, де притулюся. А потрібне спецобладнання – витяжка, подача води, посудини для кислоти. Азотна кислота, якою травиш мідь або цинк, роз'їдає зубну емаль. Половину зубів утратив, похитнув здоров'я. Зараз є менш шкідливі розчини, але естампом мало хто займається – не приносить прибутку. Це для гурманів. Найприбутковіше – олійний пейзажний живопис.

Зараз займатися живописом для душі – дорого. ­Наприклад, метрова картина. За підрамник – 200 гривень із полотном заґрунтованим. Ще 200 – на фарби. Гривень 300–400 – на раму, а є й дорожчі. Ще всякий дріб'язок. І це вже 200 доларів.

Пишу всім підряд. Пензлі. Мастихін. Шпатель. Пальцями навіть. Рука передає енергію.

Вважають, що можна взяти натурницею трохи не повію з Кільцевої. Ні. Я знаходжу їх на вулиці. Але мусять бути чистими й душею, й тілом, цнотливими. Колеги дивуються: як вдається брати таких молодих? А в мене лише з 18 до 21 року. Треба переконати дівчину, щоб повірила тобі й вступила в духовний акт. Натурниця – твій спів­автор. Фізичної близькості ніколи не буває, принаймні під час малювання. Почуття вкладаю в полотно. А якщо буде коїтус, то все втратиться.

Якщо говорить за плату, в мене до неї інтерес пропадає. Хоча за труд плачу. Якийсь подарунок – наприклад, малюнок, етюд, квіти. Або – обручка, сережка. Про гроші не йдеться. Але обов'язково, щоб вона не вимагала. Щоб я це зробив сам.

2002-го за півроку написав серію портретів "Видатні українці сучасності", такі як Борис Олійник, Марія Стефюк, Микола Вінграновський. Із ним зробив начерк із натури. Потім він передав фото, і я дописав. Одна з київських галерей викупила цей портрет. Зробив портрет Ліни Василівни Костенко. Писав і з натури, і з фото, і з уяви. Ще 1980-го з друзями, художниками-початківцями, вітали її з 50-річчям. Букет троянд принесли. Довго не відкривала, але впустила. Каже: "Вибачте, нікого навіть зі Спілки письменників не приймаю". Василь Фльорко почав читати напам'ять її вірші. Вона дістає пляшку коньяку вірменського. "Це, – говорить, – Сільва Капутікян (класик вірменської літератури, поетеса. – "Країна") дала, казала з найкращими людьми розпити. Ми сиділи 4 години. Я до неї: "Ліно Василівно, я б ваш портрет написав…" А вона сміється: не люблю позувати. 2002 року таки написав – по пам'яті. ­Образ-портрет. Зараз він у Музеї літератури.

Натурниця – твій співавтор. Фізичної близькості ніколи не буває, принаймні під час малювання

Зараз маю 25 портретів, переважно ­опозиціонери.

В яку галерею не йду – всі бояться брати. Порадили: зроби дружину Дмитра Табачника, акторку Тетяну Назарову. Він тоді віце-прем'єром був. Я лишив номер свого телефону в Театрі імені Лесі Українки. На другий день – дзвінок: "А де ваша майстерня?" У неділю – стук у двері. Крупний охоронець, далі – Табачник і Назарова. Табачник, не відняти, знавець живопису, особливо пейзажного. Годин зо 3 розмовляли. Але позувати часу в Назарової не було, тож ходив на її вистави. Робив замальовки прямо в залі. Написав – у середньовічному платті, в кріслі. А ззаду нахилився чоловік, що тримає червоне яблуко. Згодом сердилась: "Я не чекала, що ви зробите те, що зробили".  З'ясувалось, що я підсвідомо вгадав – щось у неї в житті було пов'язане з чоловіком і червоними яблуками. Якийсь був роман, з якимсь актором.

Побував на скульптурному салоні в Українському домі пару років тому. Зрозумів, що наша скульптура – мертва, без душі. Жартома пообіцяв колегам показати, якою вона має бути. Скульптор Михайло Горловий казав, що таке враження, ніби я все життя цим займався. Є рух, динаміка, чого немає в багатьох нинішніх скульпторів. Вони роблять ніби пам'ятники на цвинтар. Ліплю з пластиліну, виливаю з гіпсу форми. Потім – із бронзи. Це дороге задоволення. На одну скульптуру 70 сантиметрів заввишки потрібно 10 тисяч гривень, щоб тільки виготовити її. ­Виливають майстри. Я лише трохи доробляю. Люблю релігійну тематику. І ню – оголена жіноча натура.

Не маю жодних премій. Мене чиновники не люблять. ­Кажуть: не будь такий язикатий. Наприклад, часто запрошували на канал "Культура", на радіо. Я там Кучму назвав імпотентом. Він був ще президентом, а це – прямий ефір. У Музеї книги, в Лаврі, я дарував свій офорт, були Кучма, міністр культури. Я кажу: міністри і президенти приходять і відходять, а мистецтво й митець – вічні. Будь-якому посадовцю говорю: ти чиновник сьогодні, а я художник – завжди.

Головне – не боятися, коли пишеш. Не жаліти фарб. Не жаліти знімати їх мастихіном. Тоді виходить дуже наповнено. Перед сеансом намагаюся не їсти. Не кажучи про пиття. Недарма раніше перед писанням ікон постилися кілька тижнів, а то й місяцями. Тепер не так. Малювали "ленініани", були парторгами – стали алкоголіками, й розписують Михайлівський Золотоверхий. Тому там немає того, що є в Святій Софії.

×