"Книжки не буде. Сказали, що я – німецький шпіон"

Поетів із Нью-Йорка частували кількою в томаті

Мати навчила мене варити їсти. Любила говорити: "Казала Настя, як удасться". В неї виходило смачно. Коли виріс, запросто готував борщ, розсольник, картопляне пюре чи смажену рибу. Досі вмію зробити це швидко.

Малим ставав на підвіконня і вивчав світ. Зима люта, сніги. А я крізь шибку бачу, як біжить заєць. Перебіг садок, помчав до річки Сріблянки і зник у тумані. Життя таке розкішне, що гріх не фіксувати його краси.

Від хати до садка було 100 метрів. Але коли падало яблуко, я це чув. Така тиша стояла. Між садком і хатою – поле високого жита. Біжу крізь нього, воно мене хльостає з боків. Прибігаю в садок, а там червоне яблуко мене жде.

 

Тітка Олександра ткала рядна й полотно. Потім їх відбілювала коло річки. Іноді я їй помагав. Трудилася день і ніч на корівні. Щоб полегшити її працю, пас корів під лісом.

Пісень у дитинстві не чув. За роботою матері з тіткою було не до співів.

Війни майже не пам'ятаю. Але коли над хатою пролітав літак, я ховався під ліжко. Підсвідома реакція була.

У кутку хати стояли гвинтівки. Я підходив до них і торкався металевих кульок на затворах. Було цікаво: що ж воно таке? Мабуть, наші зупинялися в селі.

Дядька Івана в 14 років забрали на роботу в Німеччину. Коли повернувся, претензій до нього від влади не було.

Про Голодомор 1933-го взнав від тітки. Розповідала страшні речі. Як возили померлих возами, скидали в яр і закопували. Мою родину Бог милував.

Коли помер Сталін, не бачив, щоб хтось плакав. У простих людей були інші клопоти.

В хаті були подвійні вікна. Між ними калина лежала. Побачив це й записав: "Осінні дні, осінні дні / і мертві мухи на вікні". Це була перша поетична спроба, яку запам'ятав.

З дитинства любив рибалити, шукати гриби, блукати болотами й озерами. Ловив в'юнів руками. Звідти багато навчився. Поет – передовсім спостережник природи. Книжки цього не дають. Їхнє мислення вже сформоване. А у природі все живе і справжнє. Можна підглянути й використати в потрібній ситуації. Вона підказує сценарії для наших дій. Це допоміжні формули життя.

Любив саджати дерева. Особливо абрикоси. Навесні з'являється багато їхніх самосійок. Я розсаджував, а мати викидала. Казала: "В нас достатньо дерев". А хотілося своїх. Тоді поїхав у Смілу й знайшов довідник середніх навчальних закладів. Дивлюся, а там – Мліївська школа садівництва. Вступив. Ще хотілося малювати. Мав альбом із сірого паперу. Перемалював усіх хлопців, з якими навчався.

Через хворобу ноги перевівся в Чигирин. У мене був остеомієліт кістки. Мав три операції. Вирішив бути ближче до дому. Пішов у технікум бухгалтерського обліку.

Там у старому парку познайомився з художником Борисом Плаксієм. Він гуляв біля танцмайданчика. Дивиться, якийсь хлопець перелізає огорожу та стрибає всередину. То був я. З'ясувалося, що ми вчилися в одній школі, тільки Борис – на рік молодший. Приїхав на практику з Київського художнього інституту. Був у нього в майстерні. Дивився, як він малює, і дещо переймав.

Виробив свій стиль: тільки так і не інакше. Раніше малював пензлем, зараз – пальцем. Перший руйнує, а другий має точність і відчуття.

Я художник-виконавець, а не продавець. Не вмію цього. Мав кілька хороших виставок в Україні й Америці. Декілька робіт купили, але я навіть не знаю хто.

Найкращі ранні вірші написав у Черкасах. Працював там на будівництві заводу штучного волокна. Але атмосфера була розкішна. Свобода була зі мною і творила дива.

Живучи в Чигирині, хотів надрукуватися в "Молоді Черкащини". Послав у редакцію вірші. Отримую лист: "Приїдьте негайно". Мене зустрів Василь Симоненко. Чуб чорний, аж синій. Вподобав мої поезії. Надрукував. Ходили з ним, говорили й пили тягучу "Мадеру".

Уподобав доньку директора технікуму. Коли він це помітив, сказав: "Миколо, їдьте в Київ. Вам тут не місце".

1965-го вирішив вступати на філософський факультет Київського університету. Сподобалося, що треба було здавати тільки три екзамени. Перші два – твір на вільну тему "Чому сміється Борислав?" й усну українську мову – здав на відмінно, а французьку – на трійку. Прийняли.

1967-го телефонує в гуртожиток Іван Драч: "Приїхала Віра Вовк із Бразилії. Хоче мати твої вірші". Я саме ви­друкував на машинці свої збірки "Букініст" і "Без кори". Зустрілися в готелі "Дніпро". Драч мене представив. Я зрадів, що мої вірші хоч комусь потрібні. Підписав.

Через декілька днів везуть мене в КГБ: "Передавали вірші Вірі Вовк?" Здивувався: "Я подарував". А вони: "Чи знали, що так робити не можна?" Виявилося, перед відльотом до Бразилії вірші забрали в аеропорту. Вірі нічого не було, а мене взяли на олівець.

1972-го вже прийшли з обшуком додому. Вилучили друкарську машинку і самвидавну збірку Василя Рубана. На цьому все закінчилося. Більше не турбували.

Збірка "Букініст" мала вийти у видавництві "Молодь". Її редагував поет Дмитро Чередниченко. Якось сказав: "Твоєї книжки не буде. ЦК комсомолу сказав, що ти – німецький шпіон". Отак влада спонукала мене до самвидавчого підпілля.

 

Друкував на трофейній німецькій машинці кілька примірників, під копірку. Показував однодумцям по гуртожитку – Віктору Кордуну, Михайлові Саченку, Надії Кир'ян, Василю Рубану, Михайлу Григорову й Василю Голобородьку.

1968 року написав у щоденнику: "Нарешті нас витурили з університету: мене, Кордуна, Саченка, Кир'ян, Рубана й Голобородька". За що? Важко сказати. Може, за те, що були вільними й не вписувалися в соцреалістичну дійсність. Я почав пропускати лекції. Мені писалося. Як же я міг іти на заняття, коли воно лине і лине? Вірші – як метелики, їх треба ловити, бо завтра вже не буде.

Без диплома важко було знайти роботу. Почувався вигнанцем.

Записав у щоденнику: "Я і Кордун – сторожі колгоспного саду". Працювали в селі Пашківка Макарівського району на Київщині. Нас завезли туди з собаками. Я мав величезну вівчарку. Сторожувало нас троє – я, Віктор Кордун та Іван Семененко. Три поети-сторожі. Кожен мав свою ділянку й дерев'яну будку – пункт спостереження. Працював цілодобово. Від урожаю ранньовесняної папіровки до першоморозних Снігового кальвілю й Симиренка. Тоді отримував свої яблука і гроші. Просторожував років три в різних садках Київщини.

У Пашківці пильнував алею райських яблук. Малював її. Довга й красива, аж до дороги Київ – Макарів. За садом була посадка, а за нею – зарослий ставок. Нижче греблі я зробив водоспад, і вночі було чути, як падає вода. Описав це у віршах. Біля моєї будки ми сходилися для спілкування. Приїздили гості. Пам'ятаю Миколу Холодного. Були й інші. Влаштовували застілля. Фотографувалися.

Якось святкували день народження Кордуна. Приїжджала його майбутня дружина Тетяна. В Макарові затарювалися коньяками й винами, які й у Києві були рідкістю. В Пашківці продавалося вино "Червоний камінь". Ніхто його не брав роками. Ми поступово випили все.

Сторожування давало змогу писати вірші. Там створив збірку "Верховний голос". Здається, ніхто її не зрозумів, крім "Київської школи". Якось читав її Віктору Кордуну й Михайлу Григорову в "Чай-кофе" біля арки Дружби народів. Казали мені: "Це щось дивовижне".

Термін "Київська школа" придумав Ігор Калинець. Ми з друзями-поетами збиралися біля кафе "Київське" на бульварі Шевченка. З одного боку виднівся пам'ятник Леніну, а з другого сиділи ми. Знадвору на парапеті біля кафе читали нові вірші, обговорювали їх і пили каву.

1968 року одружився з Аллою. Зустрілися в університеті. Мали скромну вечірку вдома.

У 1970-х, коли жив на Воскресенці, вірші фонтанували. Біля ліжка лежали папір і ручка. Знав: якщо вірш прийшов і розплющиш очі, все пропаде. Тому вночі писав навпомацки, а вранці розшифровував і записував каліграфічно.

1970 року написав листа Щербицькому. Запитав: яка причина, що мені, Віктору Кордуну й решті "Київської школи" не дають видати книжку. Пішов і здав у Будинок із химерами. Через тиждень викликають у Спілку – негайно видати книжку.

Там познайомився з Василем Стусом. Після того як я почитав свої вірші, він встав і сказав: "Воробйов – поет, а я – ні". Насправді ми просто різні, але я вдячний йому за підтримку. Після того Василь пішов на першу відсидку – і більше я його не бачив.

1983-го мене взяли пожежником на кінофакультет Театрального інституту імені Карпенка-Карого в Києво-Печерській Лаврі. Директор питав: "Чого ви хочете в нас працювати?" Пояснив: потребую кілька вільних днів, бо пишу й малюю. "То зробіть у нас виставку свою". Так знайшов роботу і місце для виставки.

Те, що не міг ословити, малював. Часом намальоване переписував словами. І навпаки.

На кінофакультеті працював з Олегом Лишегою. Він був декоратором. Коли стався вибух у Чорнобилі, казали, що треба лікуватися червоними винами. Хтось із нас ішов у магазин навпроти Лаври.

1985 року вийшла моя перша офіційна збірка "Пригадай на дорогу мені". Іван Драч посприяв. Переконував директора видавництва "Радянський письменник", що я вартий публікації. Без нього книжки не було б.

Якось до нас у Лавру приїхали Богдан Бойчук і Марія Ревакович – наші поети з Нью-Йорка. Ми з Лишегою частували гостей вином і кількою в томаті. А через пів року Бойчук організував мені виклик із Торонто на Всесвітній фестиваль авторів. Я вперше побував у Канаді. Летів переляканий, а прилетів – щасливий. Потрапив у незнаний світ. У Канаді мені видали книжку-білінгву – українською й англійською. "Місяць шипшини" називалася.

Жив на 20-му поверсі. Навколо готелю й у річці біля нього було безліч диких гусей. Це дивувало. Приймали тепло. Слухали, розпитували, частували. Канада вміє цінувати поетів.

Після Чорнобиля любив рибалити з Герасим'юком і Римаруком на Чорториї біля Десенки. Я ловив рибу, а хлопці спостерігали. Розпалювали багаття, купалися та спілкувалися. Риби було море, а воду ми пили просто з річки.

1989-го був на Хрещатику, як піднімали жовто-синій прапор над мерією. В душі була суміш радісної ейфорії й запитання: що ж воно буде?

Дружина й Бог мені помагають. Інакше не вижив би. Зимую в жінки у Нью-Йорку. Поправляю здоров'я. Там цілу зиму цвітуть квіти. Але американські друзі-поети повмирали. Нема до кого піти в гості.

×