На Кінбурнській косі за п'ять днів не вдалося скуштувати місцевого хліба
8:40. Спекотно. Я з хлопцем – на Кінбурнській косі, що між Чорним морем і Дністровсько-Бузьким лиманом.
– Вы поворот на Геройское проехали. Вернитесь на 200 метров, и направо. Там знака нет и дорога – сплошной песок. Лучше бы вы с Очакова паромом ехали, – пояснює дорогу чоловік у чорній футболці із засмаглим обличчям.
Через Геройське на Херсонщині їдемо в Покровку. До першого села веде 40-кілометрова розбита дорога. Праворуч у піску вимощена ґрунтовка для автомобілів підвищеної прохідності. Вона перетворилась на болото – напередодні випав дощ. Долаємо шлях за півтори години.
Геройське стоїть на березі Дністровсько-Бузького лиману. Тут був центр Низового Війська Запорозького. Сюди приїздили по сіль і рибу. В селі збереглися кам'яні козацькі хрести.
Безлюдно. Хати з великими садами й городами розкидані вздовж дороги. Шукаємо продуктовий магазин. Зупиняємось біля зачиненого переносного кіоску у дворі приватного будинку. Біла фарба на ньому потріскалася. Натискаємо на дзвінок. За 5 хв. з'являється жінка у квітастому халаті. Називається Ольгою. Їй років 45.
– Я дома от жары пряталась. Купить что-то хотите? – відчиняє двері.
На полицях – макарони, гречка, солодощі, кілька видів консервів, питна вода, олія, оцет, предмети побуту, засоби гігієни. В кутку стоять два холодильники – з пивом і з морозивом та пельменями.
– Вы на косу? Возьмите воды побольше. Там проблемы с питьевой. А чего не через Очаков едете? Машина невысокая у вас, а песок – сыпучий. Можете застрять.
Питаємо, де можна купити хліб та овочі.
– Сейчас позвоню соседке, она с огорода своих принесет. Чего вам – огурчиков и помидоров? Хлеба нету. С утра весь разобрали, – набирає на мобільному сусідку. – Алло, Ира? У тебя есть огурчики? А помидорчики? Засохли все? Ну, ниче, неси огурцы.
А вы откуда? Со Львова? О, то з вами можна по-українськи говорити! А то в нас усі туристи – рускоговорящі. Давайте кофе вам запарю. В мене добре кофе, по 5 гривень.
Ольга заливає окропом дві чайні ложки кави в паперовому стаканчику. Розпитуємо, де найкраще зупинитися з наметами й про інфраструктуру.
– Не смішіть мене – яка інфраструктура? Виїдете на пісок – поймете, – каже. – На косі всього два села – Василівка й Покровка. Василівка – з боку затоки й лиману, а Покровка – по стороні моря. У Покровці людей менше, бо туда тяжко добираться. То ви краще на Покровку їдьте. За воду договоріться з місцевими. Дайте їм пару рублів – вони вас помиться пустять. Або в кемпінгу за воду заплатіть. А ставайте, де подобається. Єгеря вас не чіпатимуть. А як будуть – то їм тоже пару рублів дайте. Тіки не смітіть!
Підходить Ірина з двома пакетами: в одному – огірки, в другому – яйця. Усміхається. Видно кілька золотих зубів.
– Шо, ребятки, на косу? Вам провідника не треба? Мій муж возить. Всього 500 гривень до Покровки.
– Чому до Геройського така дорога погана? – запитую.
– Була дорога, – каже Ірина. – Але зійшла. Пишемо листи куда можна. Кажуть, бюджету не хватає. На косі, на хуторах, Порошенко і Юлька дачі мають. Але все одно дороги до нас не роблять. Та і нащо? В них вертольоти!
До Покровки – 20 км. Спускаємо колеса для кращого зчеплення із землею. Їдемо повільно, щоб не загрузнути. Зустрічаємо водія, який застряв УАЗом. Порвало зчеплення, чекає на підмогу. За 2 км – пункт пропуску. На ньому лісники мають збирати за в'їзд 25–80 грн із машини, повідомляють довідкові сайти. Пункт пропуску – порожній. За 20 хв. приїжджаємо в Покровку.
Будинки з червоної цегли, піщанику й мазанки хаотично розкидані по піску. Біля них – зелено. В кожному дворі – криниця або свердловина. Поряд – солончаки.
Цілий рік тут живуть до 150 людей. Влітку приїжджають сезонні мешканці, власники туристичного бізнесу. Є кілька магазинів, пошта, школа й церква Московського патріархату.
Заходимо в магазин. Темно і прохолодно. На прилавку: дині, кавуни, кабачки. На саморобних полицях – закрутки й сушена риба. На підлозі стоять великий бутель з-під вина й кілька мішків із пластиковими пляшками. При вході – стіл і дві лавки.
– Нету хлеба, – каже власник магазину – високий і худий 59-річний Олексій Кузнєцов з мозолями на руках. – За хлебом нужно с утра приежжать. В центральный магазин завозят – и сразу разбирают. Я продаю только то, что сам делаю. Жена помогает. Попробуйте дыни – вкусные. По 6 гривен за штуку.
Купуємо дині та їдемо до кемпінгу по косі.
Приїжджаємо на місце "Кінбурн Кемпу" – за порадою знайомих. Його немає. Змило в море.
Знаходимо інший кемпінг – із трейлером, генератором, мангалом, купою дров і кількома розкладними столиками. Є душові кабінки й туалет. Свердловина з питною водою – за 15 м від моря. Неподалік – забита сміттям глибока яма. Над нею рояться мухи.
– Доба – 80 гривень з людини. Якщо треба намет – ще 50 гривень, – каже 42-річна Тетяна Мартинова. З чоловіком Олександром приймають туристів на косі понад п'ять років. – Можете купити продукти чи замовити комплексне харчування. Отут – усе, – показує на полицю з консервами, крупами, чипсами, соняшниковим насінням. Шпроти коштують 45 грн, кілька в томаті – 40. – Якщо хочете, дамо місце в протилежному кінці кемпінгу. Бо зразу біля моря – група йогів. Півдня займаються фізкультурою, а потім – обдовбані колихаються. М'яса не їдять. Странні люди.
Питаю, чи можна зупинитися поза кемпінгом. А душ приймати й воду набирати – в них. Пропоную 80 грн на день за послуги.
– Шо це ви собі придумали? Не можна, канєшно! – здіймається на крик Олександр. – Ви або в кемпінгу, або їдете звідси! Припруться єгеря, то такий штраф заплатите, шо мало не покажеться! Не хочете в нас лишатись – то і води вам не буде!
Знаходимо місце під табір: невеликий соснячок із виходом на пляж. Від попередніх туристів залишилася в'язка дров, пакет із кількома помідорами, соус "Чилі", рідина для миття посуду й дві коробки сірників. Усе це акуратно складено в старому холодильнику "Днепр" без дверцят.
Ставимо намет, готуємо вечерю. Поруч зупиняється червона "Нива". З неї виходить чоловік із рудою бородою у ковбойському капелюсі.
– Бляха-муха, пильнував це місце весь день. Поїхав у Покровку по воду – і не встиг. Мене Олег звати, – тисне руку. – Ви зі Львова? А я – з Рівного. Земляки.
Пропонуємо зупинитися поряд.
– Та нє. Зупинився дальше – у лісі з друзями. Не будемо вам мішати. Хлопці буйні.
Наступного дня беремо порожні пляшки і їдемо по воду й хліб. Трохи блукаємо пісками, до магазину прибуваємо о 9:20. Хліб розкупили. Просимо набрати води, обіцяємо заплатити – відмовляються.
В обгородженому сіткою дворі бігає німецька вівчарка. На її гавкіт виходить 54-річна Валентина Сушко. Просимо набрати води за гроші.
– За воду нельзя брать денег, – каже. Тримає собаку за нашийник. – Не бойтесь его, он маленький, хочет играть. А вы откуда? Зі Львова? А я з Чернівців! Давайте свої баклаги, наберемо води. В мене своя скважина, вода смачнюча! А хочете вина попробувати? Сама роблю!
Валентина біжить по склянки й вино.
– Приїхала сюди вперше 2002-го, – розказує. – Це будинок мого чоловіка Сергія. Він родом із Миколаєва. Спочатку каталися сюди тільки на літо. Три роки тому поховала Сергія. Вирішила жити тут постійно.
Заробити на життя можна лише в липні-серпні, коли найбільше туристів. Здаємо житло, продаємо городину. Дощі рідко бувають. Але маю в дворі копанку. З неї поливаю виноград, садок і город. Пісок із хати регулярно вимітаємо. Зимою тут вітри, зледеніння.
Самі бачили, яка дорога в Геройське. А в Покровку її взагалі нема. Отак і живемо. Була лікарня – закрили. Прошлого року привезли мені внука на літо. У нього піднялась температура – 39,2. Добре, що вмію водити – сіли в машину й поїхали до Миколаєва.
Валентина пропонує тост "за зустріч". Вино – сухе. Швидко п'янить. Розпитуємо про дачі Петра Порошенка та Юлії Тимошенко.
– То брехня. Якби були дачі, половина люду із села там би працювали. Тут би всі обговорювали, екскурсії водили. Щось би на косі змінилось. Але Боже збав, щоб сюди зробили дорогу! Люд попре, косу знищать. Ви ж знаєте, які в нас туристи? Мусорять всюди, не шанують ні себе, ні природу. Я сюди втекла не для того, аби повз ларьки з шаурмою гуляти.
Купуємо літр вина. Розпитуємо, де можна розжитися хлібом.
– Загляньте в магазин біля церкви. Туди привозять частіше.
Їдемо до крамниці. Там хліба теж немає. На виході перепиняє чоловік у білій брудній майці. Від нього тхне перегаром. Підкашлює.
– Мене Ніколай Кніга звати, – жестикулює. – В нас тут заповідник, зоопарк, ліси, така красотіща. Але ви туди своєю машиною не проїдете. Там колія завелика. Я работав колись начальником Національного парку тут. Але вже уволілса.
Усі звідси потікали, одні баламути остались. Я би вам всьо розказав, але ж надо подумать на тверезу голову. І починать надо з голови села – Агафонова Григорія Михайловича. Він у відпустку пішов. Кожен другий місяць у відпустку ходить. Давайте у тіньок сховаємось.
Йдемо в затінок.
– Так про шо це я? А, наш голова! – продовжує Микола. – Амбулаторію закрив, тепер і школу хоче закривати. Дітям треба буде в Василівку добираться – 14 кілометрів. А транспорту нема, дороги нема. Я водієм у школі працював. Але уволився. Бо мене то напрягало. Голова наш – найбільше. 28 років при владі. Всю косу спродав. І половину – москвичам. Ота хата, за солончаком, – показує на будинок із червоної цегли під червоною черепицею, – то Насті Стоцької (російська співачка. – Країна). А та, за Настіною, – вказує на двоповерховий будинок із сонячними батареями на даху, – то начальник ФСБ Москви. А ще Жанна Агузарова (російська співачка. – Країна) теж дім має.
– Коля – хороший. Да вот пьет много. Жизнь тяжелая. Служил в Афганистане и где-то в Африке. Все время воюет с сельским головой. Коля правду говорит. Но то, как он ее говорит, звучит, как ложь. Когда война на Донбассе началась, хотел пойти добровольцем. Но его не взяли. Старый, и со здоровьем что-то, – розповідає Елла.
Її зустрічаємо біля будинку з вивіскою "Весела Ферма". Поряд пасуться віслюк і два барани. Елла – худа, поголена налисо, у футболці до колін. Переїхала на косу в 2000-х. Доти працювала в Києві на "непростих" посадах. Де саме – не уточнює. Прізвище називати відмовляється. Продає овочі, фрукти й молочні продукти туристам. Катає на конях. Здає дві кімнати.
– Зарабатываю немного. Здесь туристический сезон – недолгий, да и людей мало, – каже.
На Кінбурнській косі ми провели п'ять днів. Місцевого хліба скуштувати не вдалося.
Номер у готелі коштує 250 гривень
Кінбурнська коса – національний заповідник. Давньогрецький історик Геродот називав Кінбурн Гілеєю, "землею під густим лісом". Земля – переважно солончаки. Є невисокі хвойні ліси. Пляжі – чисті.
Добратися можна власним автомобілем через село Геройське та з Очакова Миколаївської області – поромом. Квиток на нього коштує до 200 грн.
У заповіднику пропонують поселитись у готельному номері за 250 грн. Можна винайняти кімнату в будинку когось із місцевих жителів – за 150–170 грн. Або зупинитися в наметі на території кемпінгів.
8 
35413
Коментарі