"Чуже горе болить, як своє, бо ми разом проходимо однакове пекло"

Не треба боятися просити про допомогу

Другого дня повномасштабної війни Сергій уже був у військкоматі. Не дочекався своєї черги, бо настав вечір. Була проти, щоб він ішов: у нас двоє дітей. Хвилювалася. Але він сказав, що саме через те, що в нас двоє дітей, змушений іти.

У чоловіка до військової справи абсолютно не було жодної схильності. Деякі кажуть: "Мій не народжений для війни". Мій також. За життя ні на кого руки не підняв, голосу не підвищив. Однак, коли виникла потреба захищати кордони, дітей, батьків, його мислення стало іншим.

 

Домовилися: наскільки можливо довго, він буде з нами. Мені було важко адаптуватися до війни. Вирішили: я з дітьми не їхатиму з України. За кілька місяців зрозуміли, що Черкаси вистоять точно. І Києва ніхто не віддасть. Коли ми приїхали із села до Черкас, 4-річна донька почала обіймати і гладити стіни, залізла у своє ліжечко, вкрилася ковдрою і каже: "Моє". "Своїх стін" не замінить жоден закордон, жодне перебування на безпечній території. Ми зрозуміли, що це було правильне рішення.

Чоловік рвався до місцевої тероборони, але місця були зайняті. До того ж у нього проблеми із зором. Повторював фразу: "Що я скажу дітям, коли запитають: "Як була війна, де ти був?"

У липні біля "Епіцентру" чоловікові запропонували взяти повістку. Узяв. Коли запитали, чи не хоче пройти комісію, сказав: "Звичайно, хочу". Я плакала. Із серпня після тримісячного навчання пішов воювати.

27 грудня Сергій пішов на завдання, а 29-го числа зник. 31 грудня ввечері доля зробила новорічний "подарунок" у вигляді дзвінка від командира: "Змушений повідомити, що ваш чоловік – безвісти зниклий. Ми не знаємо, де він перебуває". Я вила.

Перша думка: цього не може бути. Хоч розуміла: є ризики, але не вкладалося в голові, що це може статися. Перед останнім виходом він повідомив мені дані своєї частини, взводу, відділення, позивний. Сергій розумів, яка там ситуація.

У перші дні після звістки його командир мало що міг мені сказати. Лише: "Чекайте сповіщення. Його вже направили". Запитувала, куди мені звертатися. Просила деталей: за яких умов це було? Чи є ймовірність полону? Командир нічого не міг розповісти, бо військова таємниця. Тільки сказав, що ймовірність полону висока, адже тіла немає. Хлопці розповідали, що були там наступного дня і тіл не знайшли. Це ті мітки, які дають надію.

Згодом дізналася, що чоловіка могло накрити землею, тому що під час танкового обстрілу вони перебували в бліндажі. Шукати немає змоги, бо тепер цю територію окуповано. Щодня переживаю емоційні гойдалки.

Військова частина ще не надала витягу зі службового розслідування. Чекаю, як і інші. Військкомат теж чекає, але не особливо сприяє. Тому від нього в мене неоднозначні враження. Коли зверталася з приводу деяких питань, постійно відмовляли, бо "зайняті". Червоний Хрест працює, наш департамент соцполітики – прекрасна взаємодія: прийшов, подав – усе для людей. Натомість військкомат – це не про людей. Розповідають, що в них усі родичі військових – під опікою, допомагають їм, але це брехня. Абсолютно не займаються родичами. З рідними спілкується координаційний штаб або координатор по зниклих безвісти.

Рідні зниклих безвісти – це чутлива аудиторія. Я ще досить стійка. І вже знаю, як не плакати, як тримати себе в руках, займати себе чимось.

Головне джерело, звідки можна черпати підтримку, – із себе. Якщо немає внутрішнього стрижня, то щось інше мало допоможе. Це навіть не те, що ти собі говориш, а те, як ти мислиш.

Не припускаю жодної жахливої думки. Теоретично розумію, що це війна і, на жаль, шукаю Сергія скрізь – і серед загиблих, і серед живих. Не дозволяю говорити про чоловіка в минулому часі: "Він живий. Це його футболка. Це його браслет". Це для мене якорі, що Сергій поруч.

Дивує нетактовність людей. Думала оформити на дитину пенсію у зв'язку із втратою годувальника. Прийшли з меншою донькою в Пенсійний фонд, а там одразу: "Ну, він помер?" – "Ні" – "То що ви хочете?" Мене накрило, і я звідти пішла. Вони й тепер відмовляють, хоча юристи сказали, що у зв'язку із втратою годувальника мають бути виплати. Коли хотіла дізнатися, які документи збирати й куди подавати, мене відправили на ТЦК, військкомат відправляє в пенсійний, а там: "Ми нічого не знаємо".

Є групи, де рідні шукають зниклих. Після обміну тілами, кого не вдалося ідентифікувати за обличчям, тату чи за особливими прикметами, упізнають по ДНК. Моя єдина молитва – аби не збіг. Були моменти, коли додаєшся ще в якусь групу, а потім тобі пише адмін: "А можете упізнати? Я вам зараз скину фото." Оглядаюсь, чи дитина не поруч, і дивлюся. Така невід'ємна частина пошуку, хоч це страшний біль. Перші місяці – до блювотного рефлексу. Тепер уже психіка адаптувалася.

Ті, хто повертаються з полону, уже інші. Знаю, що чоловік повернеться інакшим. Сам факт війни його змінив. Як раніше, точно не буде. Я також змінилася. Але мені байдуже, який він повернеться, аби тільки живий. Усе інше відновимо, відвоюємо.

Про те, що Сергій зник, старшій доньці повідомила одразу. Я ридала, завивала. Зрозуміло, що в Новорічну ніч мама просто так не ридатиме. Тоді сказала доньці, що ми не знаємо, де тато. Обійняла мене й заспокоїла: він живий і повернеться. Настя Сергієві не рідна донька. Її батько помер, коли ми з ним вже були розлучені. І тут для Насті ще один виклик: інший батько, якого сама вирішила називати татом, зник. У психології це називається невизначеною втратою. Ми не знаємо: живий чи ні, де він. Зв'язку немає.

Молодша донька дуже цікава. Моя робота пов'язана із дзвінками, й Даринка часто повторювала мої репліки. А тут я телефонувала щодо питання чоловіка й донька слухала. Якось вона зайшла до мене в кімнату і сказала: "А мій тато зник?" Відповіла: так, на жаль. Не думаю, що вона на той момент розуміла, що таке зник безвісти. Проте буває, вона говорить: "Я скучила. Коли вже тато подзвонить?" Відповідаю чесно, що не знаю. Коли він приїде, я теж не знаю. Донька просить подзвонити, а я кажу, що тато втратив телефон і ми не знаємо, де він. Але вона хоче конкретики. І тепер Дарина іноді повторює: "А тато ще воює? Тато стріляє рашистів?" Пояснюю їй, що ми не знаємо, де він, але він обов'язково в нашому серці.

Між чоловіком і молодшою донькою тісний зв'язок. Коли Сергій пішов на навчання, вона плакала й казала мені: "Краще ти йди на війну, а тато хай повернеться". Коли чоловік поїхав, то в доньки, абсолютно спокійної дитини, сталася перша істерика на вулиці. Вона без очевидної тоді причини йшла й ридала ридма. Даринка заспокоювалася, згодом знову плакала. Отаке горювання було три дні. Потім Сергій іще двічі приїжджав. Це були прекрасні сюрпризи.

 

Не ходжу до ворожок, екстрасенсів, хоча родичі пропонували. Раптом відповідь буде та, до якої я не готова. Хочу триматися бодай за примарну надію. Допомагають групи "Ірина – Україна". Там понад 22 тисячі учасників. Їхні історії вселяють велику віру. Наприклад, у матері не було про сина жодної звістки рік і місяць, і тут він повертається з полону. А ось недавно прочитала, що людина чотири роки в полоні. Бо війна ж не один рік.

Почуття гумору в групах, де рідні шукають зниклих безвісти, чудове. Жодна група так не підтримує. О 23:00 у нас починається вечірній ржач, це допомагає релакснутися. Діляться кулінарними невдачами, іншими факапами чи просто сміються з мемів сьогодення. А як треба, плачемо разом – 22 тисячі учасників. Щодня пише хтось: на жаль, наш захисник вже на небі, на жаль наш воїн – янгол. Учора ревіли, бо обміняли не всіх. Позавчора ревіли, бо одна жінка два тижні тому подала заявку на пошук і ось пише: "На жаль, учора знайшли. Янгол". Чуже горе болить, як своє, бо ми разом проходимо однакове пекло. Єдине тішить, що йому вже точно не боляче.

Мій чоловік настільки прекрасний, що спілкувався з батьками щодня. Коли пішов на війну, то дзвінки від нього стали рідшими. Тоді я коректно сказала батькам, що не зможу щодня спілкуватися, а тим паче, коли Сергій зник. У мене дзвінки були цілодобово – робочі, до побратимів, у госпіталі й координаційні штаби. Часу не вистачає. Гризе совість, бо й до своїх батьків телефоную рідко, й до його. Розумію, що їм не вистачає підтримки, їм хочеться ресурсу, але мені він теж потрібен. Навіть на спілкування з рідними. Обираючи між тим, буде в мене ще 0,2 відсотка на те, щоб вкласти дитину та почитати їй книжку перед сном, чи буде "батарейка в мінусі" й буду з оком, що сіпається, я обираю перше. Це навіть не егоїстично, а прагматично. Простий розрахунок.

У схожих на мою ситуаціях я радила б іншим не боятися просити про допомогу. Хоча для мене це велика проблема. У мене хороші друзі, родичі, діти. Вони якось самі відчувають, коли мені треба допомога, постійно пропонують. Але я багато разів відмовлялася, бо думала: "Та це ж людям важко". Або мені буде реально важко, якщо буде та допомога. Таке теж буває. Тоді я справді зважую: мені простіше самій зробити, чи краще хтось допоможе.

Ганна Донець, координаторка по зниклих безвісти, допомогла структурувати, розповіла алгоритм дій. Поліція, здавання зразків ДНК, координаційний штаб, Служба безпеки України, Червоний Хрест. Скрізь треба подати заяву. Є посилання на ці групи, де можна моніторити, щоб отримати інформацію. Але немає шаблону, як написати заяву, як звернутись у Червоний Хрест. Це потрібно шукати самостійно. Насправді паперової роботи багато. Але добре, що від держави вже є підтримка.

Є багато аферистів. Люди, які вже пройшли цей шлях, підказують, чого не варто робити. Наприклад, писати пости про пошук рідних у фейсбуку. Я їх робила свідомо. Знала, що це небезпечно й будуть шахраї. Але мені треба було зібрати інформацію, як діяти далі. Опублікувала прохання: будь ласка, допоможіть із пошуком чоловіка. Цей пост у дечому допоміг. У фейсбуку порадили групу "Ірина – Україна", різні чати, гарячі лінії. Але після чергового шахрайського "привіту" видалила дописи і для чужих закрила сторінки. Шахраї заробляють на таких, як я, навіть не тисячі, а сотні тисяч. Дописи в соцмережах не повинні нашкодити рідній людині, мають бути без конкретної інформації: де був, де зник, без особистих контактів.

Недавно побачила в маршрутці чоловіка, який не їздить на роботу машиною, бо активізувалися військкомати. Одразу думка: мій Сергій за таких пішов воювати.

Їх ніде не подінеш із суспільства. Не витягнеш, не виколупаєш. Вони теж є. А от вдячності від них точно не буде.

Майже семимісячний період у невідомості змінив мене в гірший бік. Чоловік зник безвісти. Невизначена втрата залишається невизначеною. Якби знала, що він у полоні, було б легше, я молилася б, щоб у нього були сили. А так – постійні емоційні гойдалки. Із негативного: плачу щодня. А може, це й позитив, бо плакати корисно. Немає такого дня, щоб його не згадала. Щодня пишу йому листи в вотсап про все, що на душі. Він не відповідає поки що. Але я пишу. Щоразу зі сльозами. Іноді просто накриває. Ми із Сергієм щодня спілкувалися. Він – найближча людина. Мені цього не вистачає. Навіть коли він був на війні і два-три дні на виходив на зв'язок, потім я йому мала все розповісти. Це була найсильніша підтримка. Бувало, розказую йому, як мені важко: і діти, і робота, і якесь спорядження йому шукаєш, а він пише: "Ти така в мене молодець! Ти найкраща дружина, яку взагалі тільки можна уявити". Розуміла, що це мені з чоловіком надзвичайно пощастило. Так цінувати, поважати, мабуть, мало хто вміє.

Коли Сергій був поруч, ми все ділили порівну. У нас не було жіночих чи чоловічих обов'язків. Він міг легко приготувати їжу, помити посуд, підлогу. І про це не потрібно було казати. Сергій багато на себе брав, щоб я не перевтомлювалася. Його опіка, любов, турбота дали мені розуміння, що у стосунках все може бути прекрасно. Щоранку він прокидався першим і робив мені каву. Я прокидалася від її аромату і його поцілунків. Усе було органічно. А потім довелося самій собі робити ту каву й усе вирішувати самостійно.

Прагну, щоб чоловік мною пишався. Пішла навчатися кермувати автомобілем. Планую водити машину, якою їздив Сергій. Коли він повернеться, треба бути мобільними. Теорію вже здала без жодної помилки. Вийшла із сервісного центру, й захотілося поділитися новиною лише з ним. Написала Сергію "дякую", бо я розумію, хоч би де він був, думками зі мною.

Проходила навчання щодо поводження в разі невизначеної втрати. Із стресової ситуації є продуктивний вихід, а є неефективний, на шкоду собі, коли впадаєш у депресію, постійно переживаєш горе, зловживаєш алкоголем. Під час цього тренінгу зрозуміла, що пішла тим шляхом, де є зростання, щоб вилазити із прірви, в яку мене кинула війна. Почала набувати нові досвіди, навички. Якщо з'являються якісь негативні контакти, люди-вампіри, то не варто боятися послати їх за кораблем. Бо важливо бути в ресурсі для себе і для своїх близьких. Якщо ти не в ресурсі, то хто тебе ним наповнить? Діти? Це прекрасно, але для них потрібно бути ресурсом. Це таке взаємозамінне. У перші тижні були такі дні, коли лежала і плакала. Старша донька підійшла й каже: "Поведу Дашку прогулятися". Я ж далі завиваю, виплакую своє горе. А тут вона приходить із кавою і піцою. Просить: "Мамо, тобі треба поїсти". Тепер стараюся менше плакати при дітях. Але бувають моменти, коли не можу стриматися.

Я і до цієї біди вірила в Бога. Не стала більше вірити чи менше. Не Бог ставить нам виклики, а доля, всесвіт, іще щось. Але Бог дає нам силу й віру. Якщо вже дано мені таке випробування – значить, я його пройду. Війна не від Бога, це роблять росіяни. Хоча росіяни для мене навіть не люди. Ходжу до церкви. Але намагаюся не частити, бо сліз не вистачить – і настане зневоднення.

×