Було свято Петра і Павла. У храмі –12 чоловік. А на базарі – рух, торг іде на повну, на городах працюють

ПІШКИ ЗІ ЛЬВОВА ДО КИЄВА ОРЕСТ МАЦЕЙКО ПРОЙШОВ ЗА ДВА ТИЖНІ

ЯКОСЬ ПАРИЛИСЯ З ДРУГОМ ІГОРЕМ У ЛАЗНІ. А він між іншим: "Уявляєш, мої сини надумали пішки в Київ іти". Його Андрієві 28, Маркіяну – 21. Я зопалу: "О, давай, піду з ними". За місяць Ігор дзвонить: "Збирайся, за два дні стартуєте". Куди було діватися? Спакував рюкзак і пішов.

ЩОДНЯ ДОЛАЛИ БЛИЗЬКО 50 КІЛОМЕТРІВ. Ішли не трасою, а польовими дорогами, через ліси, села – так цікавіше. Мали навігатор, але він часто дурив. Поля переорані по-різному: один рік так, на другий – інакше. Старалися ночувати в населеному пункті біля річки чи озера, до місцевих жителів просилися. Лише двічі спав у готелі – в Острозі на Рівненщині й у Баранівці Житомирської області.

ПЕРШІ ДВА ДНІ БУЛИ ПЕКЕЛЬНІ. На вулиці спека, на плечах – рюкзаки по 15 кіло, піт рікою тече. Першої ночі зупинилися біля озера. Прокидаємося, а тіло, як закам'яніле. Зробили розминку й рушили в дорогу. За 10 хвилин стало легше. Зранку почуваєшся, як робот. А після трьох-чотирьох днів тільки ввечері важко – сильно ниють ноги. Достатньо їх помити, 5–10 хвилин потримати у воді. Вранці встаєш – хоч би що.

ТЕПЕР РОЗУМІЮ, ЧОМУ ЛЮДИ ЙДУТЬ НА ПРОЩУ. Здавалося б, невже не можна під'їхати автобусом, щоб помолитися? Суть – у ходьбі. У повсякденному житті важко зосередитися на собі, в голову одночасно купа думок лізуть. А коли йдеш, із кожним кроком позбуваєшся всього зайвого, голова світлішає. Пройде людина кілометрів 40–50 – і вже настільки чиста, що може спілкуватися з вищим.

 

УЗЯВ ІЗ СОБОЮ 3 ТИСЯЧІ ГРИВЕНЬ. 2 потратив на харчі й ночівлю.

ТРЕТЮ НІЧ ХОТІЛИ ПРОВЕСТИ В ГОТЕЛІ, ЩОБ ПОМИТИСЯ, ВИПРАТИ ОДЯГ. Зайшли в Підкамінь на Львівщині. Тут небо хмарами затягло, гримить, блискає. У магазині питаємо продавщицю про готелі. Каже: нема, все закрилося. А потім дивиться на нас так жалібно. "Ходіть до мене, переночуєте". Вона зеленим туризмом займається, має гарний будинок зі зручностями. Приготувала нам вечерю, сніданок. За ночівлю просила 300 гривень, ми дали 400.

У НЕВЕЛИКИХ МІСТАХ ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА З НОЧІВЛЕЮ. Якщо на шляху і траплялися готелі, то всі номери – зайняті.

У ПОЧАЇВСЬКІЙ ЛАВРІ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ ВСЯ ІНФРАСТРУКТУРА, ЩО БУЛА СПРЯМОВАНА НА ТУРИСТІВ, ПУСТУЄ. Готель "Почаїв" закритий. Таксисти простоюють. ­Продавці на ятках кажуть: після Майдану парафіян стало удесятеро менше.

ЩОДНЯ ВСТАВАВ О 4.30. О 4.50 ВИХОДИВ. За кілька днів без будильника прокидався. До 20.00 старався прийти до якогось населеного пункту. Бо, коли сутеніє, люди не хочуть пускати додому чужих. За ночівлю платив скрізь, але ніхто не брав грошей. Лягав о 22.00. Перед тим півгодини лежав із задертими догори ногами.

О 5.00 – ТАКА КРАСА НА ПОЛЯХ. Сонце сходить, пташки співають. Ніколи такого співу не чув. І на різних ділянках він різний. В лузі звуки поодинокі, місцями тихо. На полях Житомирщини – дзвінкіші. А на львівських ланах, де зернові, різноголосся, справжній хор.

У ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ, ЖИТОМИРСЬКІЙ ОБЛАСТЯХ СТРАШЕННО БІДНО ЖИВУТЬ ЛЮДИ. Мають корову, свиню, коня – в ліпшому випадку. І все. Забудова дивна: село протяжністю 5 кілометрів, по обидва боки кам'яної дороги – хати. Кожна п'ята закинута чи розвалена. На кількох – таблички "Продається". Ні церкви, ні клубу, ні магазину. Навіть вказівників із назвами населених пунктів нема. Один закінчується, другий починається. 5 годин ішов – жодної машини, автобуса. Стовпи електричні повалені, на дротах тримаються. Розговорився з жінкою, що везла дитину на ровері. Її чоловіка в АТО забрали. Запитую, як життя. "Та яке життя? – махає. – Роботи нема. Половина хат покинуті. Молоді сім'ї живуть із допомоги на дітей, усе пропивають. 12–14-річні п'ють разом із батьками".

В ОДНОМУ ТАКОМУ СЕЛІ ПОБАЧИВ ЦЕРКВУ – ДЕРЕВ'ЯНУ, ПОФАРБОВАНУ В СИНІЙ КОЛІР. Було свято Петра і Павла. У храмі – 12 чоловік. А на базарі – рух, торг іде на повну, на городах працюють. Для мене це – дивно.

МАЛІ ХЛОПЦІ З ПОЛІНАМИ БІГАЛИ. Питаю: "У що граєте, пацани?" – "Войнушки". – "Ану, построїлися!" Вони вишикувалися, сфотографував їх.

ДОРОГОЮ НА БАРАНІВКУ (РАЙЦЕНТР ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ. – "КРАЇНА") ЗАЙШОВ НА ОДНЕ ПОДВІР'Я КУПИТИ КИСЛОГО МОЛОКА. А господар Григорій: "Та сідай, відпочинь". Доки чекав на молоко, вони з жінкою таку поляну накрили! Молода картопля варена, кабачки смажені, салати з овочів.

У БАРАНІВЦІ ЇЗДОВИЙ ПІДВОЗИВ ФІРОЮ ДО ГОТЕЛЮ. Всіх у райцентрі знає. Їдемо, а він екскурсію проводить: то – ­будинок прокурора, то – начальника міліції. Говорить із такою гордістю, наче якісь культурні пам'ятки показує. Будинки ці – великі, дво- і триповерхові. Але купа стилів намішано – з одного боку цеглою обкладено, з іншого – каменем, колони – з пілястрами, леви якісь стоять.

У КОРОСТИШЕВІ ПОРАДИЛИ ЙТИ НА НІЧ ДО КАНЬЙОНУ ЗА 200 МЕТРІВ ВІД ТРАСИ. Там збираються неформали з Києва, Житомира. Великий гранітний кар'єр затоплений. По обидва боки – скелі. Дно кам'яне, вода ідеально чиста. Там три компанії рокерів відпочивали. На мотоциклах, із наметами. Спів на весь ліс чути – професійний, сильний. Я скупався, збоку під камінням ліг і заснув. Встав о 4.30. А пісні далі лунають – рокери спати так і не лягали. Три компанії збилися в одну.

ПИВ ВОДУ ІЗ КРИНИЦЬ, ДЖЕРЕЛ. ДИВУВАВСЯ, НАСКІЛЬКИ РІЗНОЮ ЗА СМАКОМ МОЖЕ БУТИ. Найсмачніша – в селі Верхобуж неподалік Золочева. Там Буг бере початок.

ДО ЛЮДЕЙ ВІТАВСЯ "ДАЙ, БОЖЕ, ЩАСТЯ", ЯК У НАС, В ГАЛИЧИНІ. У центральних областях відповідали: "Здрастє".

ЗАБЛУДИВ, ВИПАДКОВО ПОТРАПИВ У СЕЛО ХУТІР НА ЖИТОМИРЩИНІ. Вже 45 кілометрів зробив, підтоптаний увесь. Їде фірман возом, Борис. Розговорилися. Виявилося, земляк – із міста Сколе. Запросив ночувати. Кажу: "Мені б води десь у миску набрати, ноги змити" – "Не переживай, зараз усе буде". Заводить у літню кухню, а там – душова кабіна з музикою. Тепла вода тече. Доки мився, жінка Таня стіл накрила. Хліб нарізала, сало, огірки, помідори, кисле молоко поставила і плящину. Ми по 50 випили, посиділи-поговорили. Вони обоє зі Львівщини. 17 років тому поїхали тітку глядіти й там закоренилися. Мають сина, доньку. Працюють, як бджілки. Борис прокидається щодня о 4.00, жінка – на годину пізніше. Мають корів, свиней. Хата невелика, але з ремонтом. Ще й молоко заготовляють. На подвір'ї холодильні установки стоять. Борис збирає молоко по людях, фірою звозить до себе. А молоковоз зранку забирає. Син Бориса годує бичків. Мріє ферму зробити.

ІШОВ ЧЕРЕЗ ЛІСИ З БАРАНІВКИ О 5.00. ТАМ УСІ НА РОВЕРАХ, ЯК У ТАЙЛАНДІ. Масово в ліс по чорницю їдуть. Ягоди – ­основний заробіток місцевих. Бачу, до дороги машини заготівельників приїжджають. А за півкілометра ­картина: вибігає з лісу десяток жінок, питають, чи приїхали скупщики. Вбрані бідно, а на обличчях – азарт, як у дітей, бо ж буде заробіток. За кілограм чорниць 35 гривень мають.

ДО МЕЖІ СТОЛИЦІ ПРИЙШОВ 20 ЛИПНЯ О 16.30. У ЦЕНТРІ БУВ БЛИЗЬКО ШОСТОЇ ВЕЧОРА. Того дня страшна спека була, температура асфальту – 44 градуси, повітря – 28. Дочалапав до вокзалу й сів на поїзд до Львова. Дорогою спав, як мертвий.

УСІ, В КОГО НОЧУВАВ ЧИ ПРОСТО ПОЗНАЙОМИВСЯ І ЗАЛИШИВ ТЕЛЕФОН, ДЗВОНИЛИ МЕНІ В ДОРОЗІ: де ти, що ти? З Києва віддзвонив їм.

ЯК ПРИЇЖДЖАЮ З ТУРЕЧЧИНИ – СПОГАДІВ НІЯКИХ. 10 днів пішли в нікуди. А після цього походу весь час згадую щось, аналізую.

×