Етнограф Олексій Доля живе без телевізора, радіо та інтернету
Етнограф Олексій Доля запрошує зустрітися у сквері ім. Георгія Ґонґадзе неподалік палацу "Україна" в Києві. Тут у спекотний полудень малолюдно. Олексій Леонтійович сидить на лавці в білій сорочці з грубого полотна і вишитій коричневим по білому тюбетейці. Вона відтіняє його густу білу бороду.
Гортає журнали, які приношу. Затримується на сторінці про роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого".
– Невдалий роман, – каже. – Вона сама в собі закрита, сидить удома і сприймає події тільки з інтернету і з преси. Тому роман вийшов штучний. От якби видали її чорнобильські речі – отам бомба.
З Ліною Василівною багато їздили в експедиції по тамтешніх селах, де залишалося по людині-дві. Кажуть: "Що та радіація? Нам кожна травинка і кожна рослинка допомагає".
Спілкуєтеся з Ліною Василівною зараз?
– Дуже рідко. Майже не йде на контакт. Дзвониш додому – не бере. То для неї трата часу. Кожну хвилину намагається писати.
У мене багато етнографічного матеріалу. Але впорядкувати не можу. Ліна Костенко якось запитала: "Олексію, чого ви не пишете?" "Не вмію", – кажу. А вона: "А я от день не попишу – погано почуваюся".
Давно їздили в Чорнобильську зону?
– Років 10 чи й більше тому. В часі не дуже орієнтуюся. Торік дзвонить кума: "Вітаю з ювілеєм. Вас 20 років тому побили біля Софії, коли Патріарха Володимира хоронили". Ніби це так недавно було. Тоді були сотні побитих, навіть загиблі. Мені теж дісталося кілька разів дубинкою по спині. До мануальника пішов лише через кілька років. Виявили у трьох місцях зміщення.
Кучмі можу все пробачити. Але побиття людей на похороні – це святотатство. У тому немалу роль зіграли хлопці Дмитра Корчинського. Почали кидатися на міліцію, а та пішла на людей. Чомусь Корчинського ніколи ніде не били – хоч би якими були сутички. Мене ніхто не переконає, що це – не провокатори. Але в тій організації було багато хлопців, які не розуміли, що їх використовують.
Ви працювали з Віктором Ющенком.
– Мали спільні етнографічні проекти. У Ющенка був недолік – надто довіряв оточенню. Біля нього весь час сюсюкали, а за спиною робили своє. Раз на нараді в якогось міністра я почав з ним сперечатися. Потім його помічники сказали мені: "У нас так не заведено. Ми з міністром погоджуємося, а робимо по-своєму".
Так само і з президентом.
Зараз президент керує машиною, чи машина – президентом?
– Можу лише сказати, що він добре представляє Україну на міжнародному рівні. По-друге, Порошенко створив армію під час війни. Волонтери можуть допомогти взводу, роті. Але створити армію – ні, бо їхня допомога – тимчасова.
Контактуєте з бійцями?
– Щодня спілкуюся з ними в госпіталі. Моя найтяжча ділянка – воювати з атовцями, які не хочуть лікуватися. Всі вважають себе здоровими.
Якось дружині бійця Сергія подзвонили: "Приїдьте заберіть загиблого чоловіка". А він вижив. Ока немає, шматка черепа – немає, з мозку осколок витягнули. Йому важко себе примусити піти до лікаря знову. Ледве заставив. Потім довбав його, щоб пропив препарати після курсу лікування. Позавчора нарешті надіслав есемеску: "Купив, п'ю".
Знайома "Ромашка" на передовій третій рік. На собі витягнула десятки тяжкопоранених. Але її прокапати вдалося з боями. Ледве умовив поїхати на море під Одесу. Вона: "Як же – бійці там, а я тут?"
Одного хлопчика так дістав, що він телефон поміняв – не хотів ставити протез. Усе одно знайшов його. Кажу: "Сашко, ти втратив час – за три місяці після ампутації не поставив протез. Чим далі, тим буде гірше. Організм відвикає". Він поставив через півроку. Це зовсім не той результат.
Проблеми тільки починаються. Буде купа самогубств, випадків насилля. Цим треба займатися на державному рівні. Але в нас немає реабілітологів.
Війна спонукала бійців переосмислити цінності?
– По-різному. Багато колишніх патріотів у вишиванках сказали: "То – не наша війна". І навпаки: хто не усвідомлював батьківщини, сьогодні воюють. Найбільші патріоти зараз – із Луганщини, Донеччини, Харківщини, переважно російськомовні. Для західняків війна – більше заробіток: контракт, зарплатня.
Починає накрапати дощ. Пересідаємо на лавки під деревами. Олексій Леонтійович закурює.
– Я політикою не цікавлюся, – продовжує. – Вдома немає телевізора, радіо. Інтернетом принципово не користуюся, бо то – смітник. Одного телефону вистачає. Про те, що робиться на війні, знаю від людей.
На морі спеціально цілий день клацав канали, дивився все – "В 16 лет беременная", "Битва екстрасенсів". Відчув, що дах їде. А люди дивляться це щодня, переживають.
Поїхав до себе у село. Запитую сусідку: "Що нового?" Хтось помер, хтось народився, комусь руку одірвало, комусь вухо відкусили. Кажу: "Галя, це що, все в нас у селі?" – "Ні, це я дивилася кримінальну хроніку".
Раніше без телевізора люди вишивали, збиралися, співали. Торік ми їздили Україною і знімали програму про звичаї річного циклу. Стільки всього цікавого! На Полтавщині досі на Різдво печуть такі червоні пряники, – показує фото в телефоні. – А на Київщині на Маковія ставлять заквітчані хрести, метрів 5 висотою. На Спаса їх прикрашають яблуками, грушами і сливами. На Вознесіння поїхали на Луганщину в село на кордоні з Росією – там печуть із тіста драбинки, щоб Ісусові було легше в небо підніматися.
Цілий рік у людей були свята, і не треба було дивитися телевізор. А зараз тільки ним і живуть. Як почалося із "Санта-Барбари", так і досі.
Із журналісткою Наталкою Фіцич зняли 61 фільм про ремесла. Телеканали не беруть до показу. Їм не цікаво. Бо нема ні вбивств, ні бійок, ні скандалів.
З іншою журналісткою Лесею Воронюк робили фільм "Спадок нації" – про вишиванки. Вишиті сорочки можуть бути дуже прості, з однією квіточкою. А люди готові за неї віддати життя. Вивозили такі з Донецька, Луганська, як почалася війна.
Під час операції "Вісла" українці ховали сорочки в скрині і закопували їх. Тільки зараз внуки дістали.
Сорочка для людини – це самоідентифікація, а не оберіг. Оберігає Бог. Борису Антоненку-Давидовичу 10 років таборів додали за те, що розмовляв українською і ходив у вишиванці. Вона його що, оберегла? Але для нього вона була важливіша за роки за ґратами.
Атовцю дівчина вишила сорочку білим по білому. Сказав: "Одягну її тільки раз – на весілля". Не встиг. Загинув. У ній поховали.
Краще носити старий одяг чи шити сучасні зразки?
– На щодень – має бути сучасна сорочка. Маю батькову, в якій він вінчався. Вона лежить, не ношу. Одяг предків – музейна річ.
Треба рушати в захисток. Бо цей дощ нас достане, – Олексій Леонтійович підхоплюється з лавки.
Під зливою біжимо в найближчу кав'ярню. Сідаємо на терасі. Олексій Доля замовляє каву. Шукає у шкіряній торбині пачку з цигарками.
– Мабуть, у парку забув, – каже з жалем. – Може, в кого стрельну. Ну ти глянь, це що, всі кинули курити? – роззирається на сусідні столики.
Оточуєте себе гарними речами?
– У мене немає колекції, бо живу в гуртожитку в кімнаті на 15 метрів. Але посуд маю керамічний, ложки – дерев'яні.
Кілька років тому навколо Музею народної архітектури та побуту в Пирогові точилися чвари за землю. Яка ситуація зараз?
– Ця війна йде давно. Вона – одна з причин, чого мене сім років тому звідти пішли. Тоді підготував проект закону про охоронні зони. Передбачалося, що такими вважаються землі за півтора кілометра від Музею.
Зараз на свята в Порогові – шашлики і наливайки. Просто жах. А навколо – музейні експонати. У музеї за ці роки розвалено все. Колективу як такого немає. У кожного – свої інтереси. Легше новий музей збудувати, ніж навести порядок там.
Два роки тому директор Музею народної архітектури та побуту Юрій Бойко планував лагодити хати.
– Бойка знаю більше як 20 років. Хороший дядько. Але не розуміє, що таке музей. Екопоселенців збирався там розмістити. Для чого вони там? Це – музей, а не Гідропарк і не шоу-парк.
При мені було правило – у жодному діючому інтер'єрі не можна проводити телезйомки. А тепер тільки давай бабло і роби, що хочеш. От і маємо: одна хата згоріла, друга, щось розвалилося.
Як держава повинна діяти в таких випадках?
– У нас звикли казати: держава повинна. Сам бери і роби. Ми торік видали книжку "Кримськотатарські казки" українською мовою. Держава долучилася: профінансувала три тисячі примірників. Книжка пішла по бібліотеках, громадських організаціях. Треба робити, а держава підтримає.
1 
1
Коментарі