"Я збагнув: щоб вижити, треба зрозуміти, як там усе працює"

На мене вплинув Майдан. Із кам'янець-подільськими сокільцями пройшли його. На вулиці Інститутській поряд зі мною вбивали людей. Хлопця вбили на першій барикаді, біля входу до метро. Прострелили голову, на бруківці – мозок, кров запечена. Ми забрали шолом, віднесли журналістам. Мені тоді було 19 років.

Довго відходив. Хотів на фронт, але було психологічно важко. Та й батько розізлився і сказав, що поїде сам. Поставив ультиматум – хтось залишається на господарстві. Брат жив у місті, доньці-інваліду менш як рік. Коли емоції охололи, спокійно поговорили. Я пояснив, що готовий до війни – морально, емоційно, фізично.

У грудні 2014-го пройшов відбір у батальйон спецпризначення "Січ". Два місяці марно чекав відповіді. Хлопці-сокільці говорили, що керівництво Міністерства внутрішніх справ дратують націоналістичні погляди. У березні 2015-го пішов добровольцем у формацію "Карпатська Січ". Пів року був на фронті. Воював у Пісках, Водяному, неподалік Донецького аеропорту. Був звичайним стрільцем. Очолював "Карпатську Січ" Олег Куцин, чоловік харизматичний і вольовий. Взагалі було добре товариство. Велика взаємодопомога й підтримка.

На Майдані під кулями не одразу усвідомлював, що можу померти. А от на війні розумів це з перших моментів. Коли бачиш розриви або як пролітають кулі з ДШК за метр-півтора, а ти втискаєшся в канавку біля дороги. Потім звикаєш.

 

Наприкінці серпня 2015-го була ротація. Вирішив поїхати додому й визначитися – йти на контракт у 93-тю бригаду чи продовжити навчання. Я на останньому курсі був, із навчанням усе було добре.

У Києві квитки додому були аж на 2 вересня. Зупинився в родичів. Побратими з Хмельниччини запросили на мітинг під Верховну Раду – мало бути голосування за зміни до Конституції. Хотіли визнати особливий статус Донецької та Луганської областей. Там і амністія сєпарам передбачалася. Побратима, з яким разом прийшли в підрозділ, кілька днів тому вбили сєпари забороненим снарядом 120 міліметрів. А парламент планує це виправдати. На мітингу було багато знайомих, бійців. Гупали петарди, вибухові пакети. Правоохоронці почали кидати сльозогінні гранати. Я з товаришем пішов промити очі. А його мати телефонує і каже: вибухнула граната, загинули четверо нацгвардійців. На Інститутській, куди відійшли, накинулися поліціянти. Побили, наділи кайданки. Звинуватили, що ми кинули гранату. Завезли в Голосіївський райвідділ. Я не приховував, що був на мітингу. Думав, потримають кілька діб. Ну, забрав щит у нац­гвардійця під час штовханини.

Пробув у слідчому ізоляторі чотири роки й дев'ять місяців. Рішення суду досі немає. Сидів у Лук'янівці. Це "консульство пекла в Україні", збір мерзоти – наркоманів, бариг, ґвалтівників, убивць. Я збагнув: щоб вижити, треба зрозуміти, як там усе працює. В камері були наркомани. Розрахована на шістьох, але були зазвичай п'ятеро. Смотрящий за камерою – теж наркоман, відбитий дебіл.

До того, на ІТТ (ізолятор тимчасового тримання. – Країна) я п'ять місяців сидів з хорошим хлопчиною-спортсменом. Тренувалися, хоч там усе заборонено. Нам передавали великі баклаги з водою, ми плели з пакетів мотузки, зв'язували все докупи. Тими "гантелями" робили ривки, поштовхи. Налагодили побут.

А на Лук'янівці їсти – голяк, наркоманів їжа не цікавить, тільки доза. На прогулянки ніхто не ходить і навіть не бажає. Вночі двіжують, удень сплять. А одного з камери на прогулянку не виводять. Коротше, затіяв я довгу психологічну гру зі смотрящим, у результаті якої мого напарника з ІТТ теж перевели в нашу камеру. Наступного дня пішли на прогулянку. Кажу: тримаємося купи – й ми їх виб'ємо, створимо собі хоч якісь умови.

Я знав, що смотрящий співпрацює з мусорами. Збирав інформацію і думав, як вижити. Я бачив хлопців, яким 35 років, схожих на дідів. Бо холод, відсутність сонця. Не харчі, а баланда. За передачі треба платити й ще знайти, через кого. Був період, що забороняли домашні продукти. Бо наркомани в якусь курку пхають метадон. Тому тільки магазинне, в упаковці.

Смотрящого я таки підловив. Прийшли мусора, був шмон, усіх вигнали, а він лишився в камері. Коли ми повернулися, бачу: все на місцях, ніхто нічого не шукав. А він такий: все норм, тільки, бляха, Сєрьогін телефон забрали. А я тільки йому говорив, де телефон ховаю. При всіх кажу: "Пацани, ви бачите, що шмон у хаті був?" Вони кажуть: "Ні, нічого не перевернуте". Я кажу: "Мій телефон мусорам ти сам і віддав". Він так і застиг.

На цьому я розмову припинив. А наодинці сказав: або ти звалюєш, або я виношу це на рівень вищих авторитетів. Ну, а смотрящий не хотів їхати з тюрми на зону, з кимось порішав. Тут йому добре, доступ до наркотиків, те-се. І я йому це виклав. До речі, говорив там українською, принципово. Смотрящий повагався і за два тижні звалив на етап.

Наркоманам я оголосив: із сьогоднішнього дня в камері жодних наркотиків. Кажу: мені передадуть рис, макарони, гречку. Домовлюся за плиту. Але перестаєте колотися. Ні – я вам допоможу перевестися кудись, чи самі переводьтеся. Двоє сказали: краще без наркотиків, але в нормальних умовах. І справді зав'язали.

Три-чотири людини, які роками були на системі, потрапивши в нашу камеру, зістрибнули. Бо я їм зразу казав: пацани, ваш вибір. Можете в конфлікт піти, смотрящим пожалітися. "По по­нятиям" забороняти щось я не маю права. Але ви зі мною тоді посваритеся. І я вам створю такі умови, що й колотися не будете, й жерти не матимете.

На другий місяць ув'язнення мені принесли підозру в тероризмі – це від 10–15 або пожиттєвий термін. Кажуть: здаєш своїх товаришів, обмовляєш їх і виходиш. Або згноїмо в тюрмі. Я тоді на прогулянці кулаками бив у стіни. Хотілося плакати. Але в якийсь момент узяв себе в руки і сказав: вийду кращим, ніж сів.

Весь термін тренувався, досяг пристойної фізичної форми. Прочитав купу книжок, навчився грати на гітарі. Два тренування на день – інтенсивні, відновлювальні. Відпочивав тільки в неділю. Виборов право бігати в коридорі, що вів у прогулянкові дворики. Певний час тренувалися зі смотрящим за тюрмою в одному дворику. Він боксував, а ми кросфіт робили.

За час ув'язнення раз ударив наркомана. У нас три дні не було хліба. Я просив: ти місцевий, хай передадуть. Я гроші навіть скину. Бо тюремний хліб їсти неможливо – сире тісто. А він замість хліба випросив у матері три упаковки якихось таблеток по 800 гривень, які жменями жер, щоб поперло. Дав йому доброго ляпаса.

Вийшов я 2020 року. На суді змінили запобіжний захід на цілодобовий домашній арешт. Уже був прийнятий до розгляду в Європейському суді з прав людини мій другий позов. Це був сигнал, що державі моє сидіння може дорого обійтися. Потім через хворобу судді домашнього арешту не продовжили – і я залишився без запобіжного заходу.

Рік адаптовувався до життя. Раптом збагнув, що в мене нічого не виходить, мене ніхто не розуміє. Навіть звертався до психологів. Потроху таки розслабився. В селі займався тільки тим, що подобається. Сів на трактор, працював. Почав трошки подорожувати Україною.

Суд постійно погрожував повернути за ґрати. Натякали, що це не проблема. І це тиснуло. До ув'язнення я міг сказати мужику, який кинув цигарку повз урну: чуєш, підніми. І таки примусити підняти. А тепер у таких ситуаціях мені ввижалася провокація. Відчував, що не можу робити те, що вважаю правильним.

Коли почалася війна, я чи не вперше за два роки волі почувся вільним. 24 лютого я вже був у Кам'янець-Подільській територіальній обороні, а 28 лютого в лавах добровольчої роти "Карпатська Січ" воював під Києвом. Мали кілька NLAW, на пікапах виїжджали за лінію оборони й полювали на москальські танки. Потім був Ірпінь.

Згодом нас перекинули на Барвінкове, на Ізюмський напрямок. "Карпатська Січ" утримувала один із найважчих відтинків фронту – село Вірнопілля. А потім почався процес оформлення у структури Збройних сил України. Мені потрібне було підтвердження, що я справді на фронті. Щоб суддя не говорив: "Та Крайняк ніде не воює, ховається від суду десь на Донбасі". Я обрав 5-й штурмовий полк. Із червня воюю тут – Луганський напрямок, Бахмутський.

Але спочатку поїхав додому, одружився. Познайомилися в інстаграмі, а зустрілися в Луцьку, на фесті "Бандерштат". Олена теж член "Сокола", підтримує мене. Тепер вона вдома, на Волині, а так живе в моїх батьків. Є загроза з Білорусі, то ми домовилися, що їй буде безпечніше на Поділлі. Батьки в мене хороші.

Іноді на вайбер пише секретар суду. Мовляв, такого-то числа намагатимуться провести засідання. Але я вже втомився відповідати, що воюю і надав про це документи. Та й усі знають, що склад суду не може зібратися. Але вона пише. Як справді приїду, спершу скажу: "Коли почалася війна, ви всі, як щури, тікали з Києва. А я їхав, щоб його захищати". А потім уже говоритимемо.

×