Вівторок, 31 березня 2015 16:56

Я була не на одній зустрічі з Оленою Бондаренко. На жаль. Бо після того митися хлоркою треба

КРАМАТОРСЬКІ ВЧИТЕЛІ-ІСТОРИКИ ПРОСЯТЬ УКРАЇНСЬКІ КНИЖКИ, ПОРТРЕТИ УКРАЇНСЬКИХ ДІЯЧІВ

– ВЗАГАЛІ, Я – ВІДЛЮДНИК. ПІСЛЯ ТОГО ЯК ПРОВЕЛА 20 РОК-КОНЦЕРТІВ У РЕГІОНАХ, МУЗИКУ НЕ СЛУХАЮ. Останні років п'ять люблю винятково тишу, – Оксана Левкова у кремовому пальто й шалику кольору фуксії зустрічає у столичному парку Шевченка. – Навіть якщо їду десь на відпочинок, тікаю з пляжу й шукаю бібліотеки – везу їм книжки, диски. Скільки їх уже в наплічнику перетягала! Завтра в Кіровограді показуватимемо фільм "Холодний Яр" (у стрічці українці воюють із російськими окупантами в Холодному Яру Черкаської області на початку ХХ століття (19181922 роки. – "Країна"). Зняли його на гроші прибиральниць і слюсарів – люди по 20 гривень скидалися.

На Донбасі чекають на наші акції, дорогу проплачують. Дякують, що не замовляємо купейних місць. Кажуть: "От Оксана Забужко на плацкарт не погоджується", – сміється Оксана.

Заходимо до кав'ярні поблизу парку. Оксана замовляє томатний сік. Просить принести не холодний.

  Оксана ЛЕВКОВА, 34 роки, громадська активістка.  Народилася в місті Старокостянтинів Хмельницької області в родині військового. Сім’я п’ять років жила в Хабаровському краї Росії. В Україну повернулася підлітком.  Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Захистила дисертацію на тему російської пропаганди та способів протистояння їй.  Працювала у прес-службі Національного комплексу ”Експоцентр України”.  З 2006 року очолює Всеукраїнську громадську організацію ”Не будь байдужим!” з просування української культури. За роки роботи рух проводив освітні, літературні, музичні і протестно-політичні акції.  Дев’ять років їздить у східні області України з освітніми й культурними акціями.  Захоплюється йогою, фітнесом, туризмом і бальними танцями.  Любить бувати в лісі.  Живе в Києві.  Сестра Анастасія – арт-менеджер книгарні ”Є”.  Незаміжня  Оксана Левкова возить у бібліотеки Сходу та Півдня України  книжки вітчизняних авторів, організувала  20 рок-концертів.  Останнім часом показує в регіонах фільм ”Холодний Яр” про повстанський рух на Черкащині початку ХХ століття   
Оксана ЛЕВКОВА, 34 роки, громадська активістка. Народилася в місті Старокостянтинів Хмельницької області в родині військового. Сім’я п’ять років жила в Хабаровському краї Росії. В Україну повернулася підлітком. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Захистила дисертацію на тему російської пропаганди та способів протистояння їй. Працювала у прес-службі Національного комплексу ”Експоцентр України”. З 2006 року очолює Всеукраїнську громадську організацію ”Не будь байдужим!” з просування української культури. За роки роботи рух проводив освітні, літературні, музичні і протестно-політичні акції. Дев’ять років їздить у східні області України з освітніми й культурними акціями. Захоплюється йогою, фітнесом, туризмом і бальними танцями. Любить бувати в лісі. Живе в Києві. Сестра Анастасія – арт-менеджер книгарні ”Є”. Незаміжня Оксана Левкова возить у бібліотеки Сходу та Півдня України книжки вітчизняних авторів, організувала 20 рок-концертів. Останнім часом показує в регіонах фільм ”Холодний Яр” про повстанський рух на Черкащині початку ХХ століття  

– Перед поїздкою завжди боюся захворіти. Маю претензії до тисяч активістів, які останні 23 роки проїдали гранти, проводили круглі столи в Києві, де "переконували переконаного" – замість того, щоб їхати в поле. Донбас ігнорувала й влада. Депутати могли хоча б закупити для тамтешніх шкіл книжки. Але вони будь-яку свою акцію звикли використовувати для піару. Швидше організують щось в Ірпені, куди телеканали з Києва з'їдуться і їх знімуть, ніж у віддалених райцентрах Донеччини й Луганщини.

Війна змінила світогляд жителів східних областей?

– Попит на українське там був завжди. Просто ми лише зараз почали це помічати. Війна змусила нас масово їздити на Донбас.

Недавно були в Краматорську, Дружківці, Слов'янську. Краматорські ­вчителі-історики ввечері вихідного дня прийшли на зустріч – усі. Просять українські книжки, портрети українських діячів, карти з географії. Два роки тому соцмережі порвала фотографія підручника з української літератури, за яким працюють у макіївських школах. Випущений у 1970-х. То якими діти можуть вирости? Або шароварниками, або ватою.

Яких стереотипів на Донбасі найважче позбутися?

– Уявлення про Україну як колонію Росії. У людей самоідентифікація досі під знаком запитання.

А тут бац – фільм "Холодний Яр" показує, що 100 років тому центр визвольного руху був на Кіровоградщині й Черкащині. Люди дивуються, бо це ж – до сходу рукою подати. Всі думають, що гасло "Слава Україні!" пішло з Галичини. А воно – з Холодного Яру. Щоправда, століття тому відповідали не "Героям слава!", а "Навіки слава!"

Чому Донбас роками був закритий для нас?

– Люди не їздили регіонами. Якщо на відпочинок – то за кордон. Шикарна львівська викладачка, феміна з великої літери: IQ, кураж, флер. Вона ніколи не була ніде, крім Львова. Правда, до Тернополя раз заїжджала. Закрилася у своєму солодкому світі – в неї свої пляцки й театри. А на сході хай хоч бабуїни бігають.

Я до студентських років була російськомовною і зверхньо ставилася до України. Бабуся – росіянка з Нижнього Новгорода. Батько - радянський військовий. Він чоловік авторитарний і залюблений у Росію, яка дала йому багато чого. У нас завжди були квартири в військових гарнізонах і висока батькова зарплата. Вишневі садочки, смачна їжа й пісні – такою бачила Україну, коли приїздила сюди на літо. Мене змінило навчання у Львові. Там уперше почула, що українською можна сучасно розмовляти про любов. Коли в гуртожитку дівчина сказала коханому в слухавку "Миросику", для мене світ перевернувся. Так я перетворилася на українку.

Які ментальні відмінності між містами України.

– Міста Донбасу – спраглі. Дніпропетровськ – критичний, там люблять сперечатися. Харків – дуже інтелігентний. Було враження, що в кожного з 400 харків'ян, які зібралися на перегляд нашого фільму, по три вищі освіти. У Києві прийшли відсотків 70 людей поважного віку. Ті, які 1991-го творили історію. Запоріжжя – місто дуже нейтральне. Його жителі – табула раса. Їх треба в усьому переконувати. Якщо в Дніпропетровську достатньо повісити тисячу плакатів, щоб люди прийшли на рок-концерт, то в Запоріжжі – три тисячі. Як і в Чернігові. Житомир легший. Вінниця і Хмельницький – легкі. Але через це там і нецікаво – нема проти чого боротися. Найважче – в Києві. Тут густина громадських активістів на один кілометр зашкалює. Їх треба по мапі перемістити вниз і праворуч.

Помітила тенденцію: наші активісти швидше підуть під кулі на Майдан і на війну, ніж системно оббиватимуть пороги Міносвіти, щоб завезти книжки до краматорських учителів. В Україні масова свідомість здатна прокидатися, коли є межова ситуація. Це радянська звичка: не стріляють – нічого висовуватися.

Асканія Нова. Поїхала туди з сестрою відпочивати, подивитися тваринок в парку. Не витримала. Зайшла таки в школу, у бібліотеку: "Давайте вам книжки привеземо". Бібліотекарка каже: "А вы баллотируетесь? У нас депутаты, если баллотируются, не книжки тащат, а футбольные мячи".

Коли востаннє були в Криму?

– 31 січня того року, до окупації. ­Запускала там проект С.Е.К.С. – сучасне епатажне креативне слово. Кримські татарки, які викладають українську в школах Сімферополя, приходили на інструктаж. Заходжу у 9-ту школу. Вахтер питає: "Какие киевские телеканалы брешут? А то мы не знаем, что смотреть, а что – нет". Чоловік хотів відділити зерно від полови.

А от кримський бомонд на новорічний карнавал цьогоріч поначеплював георгіївських стрічок.

– Схиляюся перед методами російської пропаганди. Мільярди рублів вкладали в російську культуру в Україні. Я вивчала це питання в Ялті. Кожен музей: Россия переслала нам такие-то материалы. Кожна бібліотека: Россия позаботилась. То набережну відбудували, то пам'ятник комусь поставили.

 

Харків. 2009 року ми проводили з Міносвіти конкурс творів "Хто для мене Іван Мазепа". Мені треба було дещо узгодити в обласному управлінні освіти. 3 години чекала під кабінетом, доки начальниця управління зможе мене прийняти. Слухаю під дверима, як розмовляє по телефону: "Да, Василь Васильевич. Все сделаем. Ну, если не с посольством Российской Федерации, то я уже не знаю, с кем мы должны работать в образовательной сфере".

Українці не вміють насаджувати й поширювати своє. Навіть на своїй землі. Боїмося щось зайве квакнути, бовкнути. Наші громади за кордоном зливаються з російськими. Окремі українські громади є лише в Канаді, Австралії та США. Експансивність – головна риса російської культури. А в нас усі усміхаються. Толерантні бо.

Українці готові прогнутися, перейти на російську з ввічливості. Я принципово цього не роблю.

Як опиратися російській пропаганді?

– Поширювати нашу культуру креативно й нешароварно. Хто з донецьких учителів історії знає, що Роман Шухевич мав рекламну агенцію "Фама"? "Фама" перекладається як "слава". Який же він фашист? Він – бізнесмен. Це був би кумир для молоді. Якби мала гроші, зняла би фільм на цю тему.

Нашою культурою роками мало хто займався на високому рівні. Для порівняння: симфонічний оркестр США обслуговує маркетинговий відділ з 42 менеджерами. Наш Мінкульт роками не розвивав ринкових механізмів просування культури.

Навіть на заправках Західної України дотепер слухають шансон.

– Свого часу "регіоналка" Олена Бондаренко скасувала квоти на українську музику в радіоефірах. Я була не на одній зустрічі з нею. На жаль. Бо після того митися хлоркою треба. Вона переконувала: радіо вмирає, а ви ще йому українську музику запихуєте. Ми всі її обступили: "Тільки на українській музиці можна робити радіостанції. Ви знаєте, що вона існує?" Бондаренко: "Ну, в принципе, да. У меня дочка изучает в музыкальной школе Мыколу Лысенко".

Я п'ять років викладала журналістику в київській школі. Активно виступала проти Табачника, на мітинги ходила. Завуч мені каже: "Оксано, от ви за нас стоїте, а ми, вчителі, така порода, що навіть у туалет лінуємося вийти, не те що на Майдан". У вчителі йдуть мало людей за покликанням, більше – невдахи.

Чи з'явився після Майдану образ нового героя?

– Так. І нарешті відійшов у минуле образ селянина-невдахи. Шевченко став Шевою, зняв кожух. Його намалювали з майданівською шиною через плече.

Із Шевченка слід робити молодіжний кітч?

– Однозначно. Листівочки, комікси, реп-оранжування. Біблію ж намалювали в коміксах. Кліпова свідомість – це ознака нашого часу. Культура має бути такою, щоб її могли споживати маси.

Якщо людина не знає, що в спортивному, бізнес- і фешн-житті можна говорити українською, вона відторгне цю культуру і стане сепаратистом. Усі масові жанри, починаючи з кишенькових романів, які можна пощолкати в електричці – російськомовні.

Щоденний гріх українських "професійних" патріотів, як-от товариство "Просвіта", в тому, що вони всі 1990-ті продукували важку немобільну немолодіжну культуру. Хоча зробили й чимало корисного.

При виході з парку Шевченка прощаємося – Оксана йде на телеефір. Алеями гуляють матері з візочками, з боку дитячого майданчика чути дзвінкий галас.

– Помітила, за останній рік, коли війна, дуже стала радіти, як у людей дітки народжуються, – каже Оксана. – У сусідів за стіною з'явилося немовля. Уже не маю тиші, як раніше. Та мені його плач не заважає.

Зараз ви читаєте новину «Я була не на одній зустрічі з Оленою Бондаренко. На жаль. Бо після того митися хлоркою треба». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

6

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 757
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути