Місто Інта в Комі АССР розкинулося на лівому березі річки Велика Інта, за 12 км від станції Інта. Селище тут виникло 1940 року, місто - з 1954-го. Табір Інта звели в тайзі, де хвойні ліси займають близько 70% території. Тимчасові землянки в 1930-1940 роках замінили на постійне житло - дерев'яні будинки, бараки. Із середини 1950-х переведені з таборів на спецпоселення в'язні мали можливість відзначати Різдво, Великдень та інші свята.
У нашому селі 1949 року червоні знайшли в лісі криївку, четверо партизанів-упівців застрелилися, щоб не датися живими. А в селі почалися арешти. Шукали не лише хто в УПА, а й хто їм допомагає.
Сусідський хлопець був в УПА, його сотню розбили, а самого хлопця схопили, як ішов додому. Він на допитах зізнався і видав криївку. Взяли і його сестру Мариню, бо її чоловік був головний у партизанах. Вона на допитах своїх спільників не видала, тоді до неї в камеру підсадили стукачку. Ті стукачі більше зробили, як слідчі. Засуджені на 10 років за три роки в камері могли той строк відробити. Ніби сидить з тобою така сама людина, ділишся з нею, а потім потрапляєш на слідство. Стукачка в камері Мариню випитувала так: "Ти жінка великого начальника в повстанцях, тому напиши їм, щоб сховалися, бо небезпека". А та каже: "До кого я напишу? Усі в лісі. Хіба до мами". - "А хто до тебе приходив?" Вона і сказала про мене.
Арештували мене на другий день Зелених свят. Тримали спершу в тюрмі, що була в Золочівському замку, в катівні. Перші два дні я сиділа в камері із заляпаними кров'ю стінами. Нічого не хотіла, тільки б мене хоч кудись звідти забрали. Потім перевезли до Львова в тюрму на Лонцького. Півроку тривало слідство. Звинувачували, що передавала партизанам листи й шила для них сорочки. То була правда. Слідчі мали гумову гарапу, палицю чи прут. Сильно били.
Після допитів у мене так блищали очі, що жінки в камері боялися, аби я не збожеволіла. Казали молитися. Мала 29 років, а мріяла дожити хоча б до 30. Півроку тривало моє слідство. Етапом я пішла 1950-го.
Люди з перших етапів одразу по війні в 1946-1947 роках потрапляли в табори із зеками, урками. Згодом саджати в один барак почали самих політичних.
За Комі АРСР була Воркута. Туди висилали дуже перед владою прогрішених. А ми були трошки менше прогрішені, й нас вигрузили з вагона в Інті.
Табір був поділений на окремі ОЛПи - "отдельные лагерные пункты". Інта мала 14 ОЛПів - один жіночий, а решта чоловічі. Вони стояли в різних кінцях міста. В кожному ОЛПі чотири бараки в ряд. Бараки - як коробки сірників, такі довгі, як вагон, будинки. В одному із сотню людей жили. По обидва боки - нари. Посередині можна перейти. Серед дівчат траплялися дуже молоді, які ще не мали й 18 років. Були ті, які на роботу ходили, а були старі жінки.
Ходити дозволяли тільки в казьонному: чорна суконка, а на спині номер. Наші речі замикали в каптьорці. На ніч давали один коц (ковдра. - "Країна"). Хочеш, удвоє складай, хочеш - учетверо, щоб зігрітися. Більше тобі не дадуть.
Милися кожні 10 днів у спільній бані, за графіком - нині одна бригада миється, в інший день інша.
Посеред барака стояв п'єц (піч. - "Країна") величезний, біля нього працювали прибиральники, яких називали днєвальні. Такі самі засуджені, як і ми, тільки працювали в зоні. Начальники кликали їх "придурками". Мили підлогу, всьо прибирали. Розпалювали піч, як люди мали прийти з роботи. Коли після дощу люди замочували свої бушлати, вони несли одяг у спеціальну сушилку.
Ми працювали на важких роботах - рови чистили, вивантажували мішки з борошном: брала 50 кіла на плечі й несла з машини до пекарні. Мене після медогляду признали годною до такої роботи, хоч була мала. Також пні корчували.
Спали на нарах із дощок. В шостій ранку - "бам-бам-бам". То подйом. А на отбой бамкали в дев'ятій вечора. Після отбою не можна було переходити з барака до барака. Могли хіба йти в туалет. Він був далеко від барака. Не втекти. Куди? Кругом тайга. Снідали на величезній кухні. Там їли за раз чотири бригади. У бригаді людей було приблизно 24.
Радіо чули рідко. Його не вмикали.
Перші два дні я сиділа в камері із заляпаними кров'ю стінами. Нічого не хотіла, тільки б мене хоч кудись звідти забрали
Усі речі, які мали, клали в мішок, підписували і здавали в каптьорку.
Передачі з дому так само підписували - цукор, макарони, крупа. У таборі працювала домашня кухня. Коли йшла на роботу, могла попросити зварити мені щось із моїх присланих із дому запасів.
Вату жінкам для гігієни раз на місяць давали, але треба було показати, що ти справді маєш потребу. Тоді надзирателька давала клаптик.
Ми потай вишивали нитками, якими були перев'язані передачі або які торочили з простирадл. Голку, щоб наглядачі не здогадалися, нам присилали з дому в милі. Ми завжди мали при собі риб'ячу кістку. Якщо нас заставали за вишиванням, казали, що вишиваємо нею.
Дозволяли написати два листи на рік. Мені було дуже трудно на душі, і я дві ночі писала. Так змучилася, що мене не вели на роботу, а несли: один з одного боку, другий - із другого. За зону нікого не випускали, доки не обшманають - не перемацають. Я написала три листи, ще й сусідка дала два своїх перенести. Дівчата знали, до котрої надзирательки йти, злу обминали, а я не знала. Мала чоботи з широкими халявами і в них ті листи запхала. Вона - мац-мац-мац, листи знайшла, та й мене посадили в бур, на вахту. Бур - такі самі бараки, тільки там довше роблять, гіршу роботу і менше їсти дають. Дівчата написали до начальника ОЛПа, щоб мене відпустили, бо я перший рік, не знала правил. Викликали мене до нього. Спитав, за що посадити. Кажу: "Бо шила сорочки повстанцям". - "То ти швачка? А добра?". - "Добра". - "Як вийдеш із буру, влаштую тебе в майстерню".
У бурі ще був карцер. До нього саджали за більші провини. Одна жіночка золочівська, Стефця, працювала на хліборєзці, то все нам, дівчатам, намагалася передати додаткову пайку хліба. Раз у мене той недозволений хліб знайшли. І за те посадили в карцер. Він майже не опалювався, хоча грубка була. Дощані стіни, підлога з бетону. Замість ліжка на ніч зі стіни спускалася панцерна сітка, на яку можна було лягти. Нічим не вкривали. Удень та сітка піднімається і прикріплюється до стіни. Сидіти можна хіба на холодній підлозі. Мене на п'ять діб посадили, годували сухарями й водою.
Спілкуватися дівчата і хлопці не могли. Лиш закохані в паркані вирізали дірку й лазили одні до одних.
Доки нас водили конвої, дівчата хлопцям наловчилися записки передавати. Раз один конвойний зловив дівчину, яка передавала записку, й записав її номер. Хотів здати її на вахту. Вдень дівчата перешили їй на бушлат інший номер. Після роботи конвойний зібрав усіх на морозі: "Такий-то номер вийди". А такого немає. Нас тримали 3 години на морозі. Замість покарати дівчат начальство табору покарало начальника конвою - сидів три доби в бурі.
Різдво ми в таборі святкували, хоч забороняли. Нам присилали з дому пшеницю, і ми просили дівчат на домовій кухні приготувати кутю. Я мала власну макітру. Поїхала з нею в Сибір, з нею і додому повернулася.
Звечора чепурилися. Розкладали табірні сукні під матраци, щоб розгладилися, а вранці, коли нам приносили пити окріп в алюмінієвих горнятах, тими горнятами їх прасували. Волосся накручували на великі цвяхи. Розпікали їх біля печі.
Отак причепуримося, рано постаємо і правимо самі собі службу Божу. Надзирателі товчуть до дверей, а ми молимося.
Ні свічок, ні калачів не було. Тільки спеціально на свята дівчата з хліборєзки, пекарні пекли торти із сухого хліба. Сухарі товкли, замішували з борошном і пекли коржі, потім перемащували їх кремом із цукру й маргарину. Яєць не клали. Ми ховали ті торти кожна у своїй тумбочці. Але вберегти їх було важко, тому що надзирателі все перевіряли і відбирали.
Раз я торти сховала у верхні нари між матраци. Коли начальник ОЛПа прийшов на перевірку, я розсунула матраци, поставила пляцки і лягла поряд, ніби сплю. Мене бригадирка звільнила на кілька годин, бо я їй зробила кишені в бушлаті. Начальник піднімати не став.
Замість дідуха символічно збирали гілочки дерев і травинки.
На Різдво мусили працювати. Ми у швейній майстерні призначали на цей день прийом вольнонайомних, бо наглядачі замовляли нам шити одяг. Один жид, Ігор Федорович, дуже порядний був. Прийшов до нас у майстерню, ми йому налили горілки, він випив і каже: "Ідіть додому, яка з вас робота буде". І ми пішли колядувати. Часто так:
"Бог ся рождає по світу цілому,
Лиш Україна в жалобі сумному,
Скрізь арешти й тюрма, муки й катування,
Що то не бувало на землі.
Каже Ісусик до рідної Мами:
"Так мені добре з тими діточками,
Я їх не забуду, а Я з ними все буду".
Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай.
А ти, рідний Батьку, веселися з нами.
Ми будем довіку твоїми синами.
Щоб весело було всім,
Усі по-свому говорим,
По-вкраїнськи помолися і співати так берися.
Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай.
Ще таку співали:
Славний наш Бандера хоч і ув'язнений, він прийде.
Визволить Вкраїну від катів червоних раз на все.
Задзвонять дзвони, затрублять труби в слушний час,
Ми йдем до бою, Ісусе рожденний, рятуй нас.
Вечеряли не всі разом, а гуртувалися земляки. Одного разу нас запросили до себе литовці з іншого барака. Вони святкували 25 грудня. Їли не кутю, а кльоцки з маком - щипане тісто. Після вечері вони палили папір, а на стіні що-небудь тінями відбивалося. Дивимося і вгадуємо: "Воля-воля-воля! Лагер, лагер..."
Я мала власну макітру. Поїхала з нею в Сибір, з нею і додому повернулася
Я познайомилася зі своїм чоловіком, коли табори вже не були на замку і людей випустили. Але ще не мали права виїзду, на поселенні були. У зоні народила дитину.
Звільнили, коли змінився режим. Прийшла комісія, і кожного викликали й питали, за що він сидить, і звільняли. На цілий ОЛП лише трьох зоставили, а решту розпустили. Так я відсиділа сім років.
Дали команду, щоб людей із табору темними не випускати. Їх треба було просвітити, то робили різні гуртки - електриків, медичний. Я вела гурток "кройки і шиття". Брала тільки українок. Жила в подруги, але на ті години приходила в табір.
Уперше відпросилася з табору додому за два місяці до звільнення. Давали 20 днів. Наглядачка каже: як група добре здасть іспит, пустять. Тоді я сіла й написала на листочках екзаменаційні запитання й одразу відповіді. Дівчата добре склали, і мене пустили з табору додому. Сусідки в таборі просили відвідати їхніх рідних. То я до кого не прийду, приймали самим хлібом і яйцем смаженим, бо дуже бідували. Я поїхала додому в березні, а в травні табори розпустили.
2 
1
Коментарі
4