МІСТОМ-ПРИВИДОМ У СЕРЕДИНІ 1990-Х ПОЧАЛИ НАЗИВАТИ СТЕПНОГІРСЬК, ЩО ЗА 30 КІЛОМЕТРІВ ВІД ЗАПОРІЖЖЯ. ТОДІ ЗАКРИЛИ ЄДИНУ ШАХТУ З МАРГАНЦЕВОЮ РУДОЮ, ЯКА ГОДУВАЛА НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ. ЖИТЕЛІ МАСОВО ВИЇЖДЖАЛИ. ЗА 10 РОКІВ ПОЧАЛИ ПОВЕРТАТИСЯ
До 1979 року селище Степногірськ було селом Сухоіванівка. Мало 300 дворів. У місцевості знайшли марганцеву руду, село перейменували. До 2015-го планували збудувати п'ять шахт. Також, що в місті житимуть близько 100 тисяч людей.
Однак запрацювала тільки одна шахта. У Степногірськ з'їхалися вісім тисяч людей з різних республік Радянського Союзу.
1996 року шахту закрили як нерентабельну. Люди почали масово виїжджати, кидали квартири. А з середини 2000-х – повертатися у Степногірськ. Зараз там два дитсадки, музична та загальноосвітня школи. В ній навчаються 350 дітей. Діють бібліотека й амбулаторія сімейної медицини.
Працюють 25 фермерів. Із зареєстрованих 4950 осіб у Степногірську фактично живуть близько половини
– ГОРОД ХОТЕЛИ НАЗВАТЬ ДИВОГОРСК, СОЛНЦЕГОРСК. Выбрали Степногорск. Мы же в степи. Денег государство выделяло неслыханно. Люди ехали со всего Союза. Около 20 национальностей насчитали, – розповідає голова Степногірської селищної ради Ірина Кондратюк, 55 років. – Через два-три года каждый мог получить квартиру. Потом Кучма сказал закрыть шахту. Я говорила: не нерентабельная она. А тем товарищам сверху было выгоднее руду в Австралии покупать. Людей начали увольнять.
Розмовляємо з Іриною Анатоліївною в її кабінеті. Дерев'яні панелі на стінах, довгі столи – шик номенклатури 1980-х. Тут раніше розміщувалося керівництво шахти. Ірина Кондратюк після вранішньої наради в Запоріжжі втомлено відповідає на дзвінки мобільного. Сьогодні сталася аварія з водопровідними трубами.
Голова селищної ради говорить то українською, то російською:
– Років 10 тому у Степногірськ стали повертатися люди. Пішли чутки, що сюди проведуть газ, а значить – можна жити. Газопровід дійсно лежить в 20 кілометрах від селища. Тільки грошей на те, щоб дотягнути його до будинків, нема. Люди гріються електричними камінами.
Ціни на квартири виросли. Двокімнатну можна придбати за 10 тисяч доларів, однокімнатну – за 4 тисячі. Житло стали купувати пенсіонери із Запоріжжя, які залишили помешкання в обласному центрі дітям. Є такі, що продали у місті квартиру, тут купили дві, плюс гараж і дачу.
Селищна рада – це велика будівля, що планували під технікум. Листи лінолеуму в коридорі місцями віддерті. Крізь прочинені двері одного з кабінетів видно кілька розставлених на підлозі металевих тазів – туди зі стелі капає вода.
– Зимой в комнатах более-менее коллекторы греют, но в коридор выходим, как в космос – аж уши замерзают, – секретар 35-річна Анна говорить, що приміщення не ремонтували 30 років.
Навпроти – головний бухгалтер Тетяна Миколаївна, 40 років. Вона єдина в кабінеті має комп'ютер: габаритний, випущений у 1990-х. У колег на столах стоси паперу.
Тетяна з батьками приїхала у Степногірськ із Донецька 7-річною. Отримує 2,7 тис. грн.
– В городє одні женщіни і алкаші осталися. Мужчини на заработках чорті-де – на стройках або в російській глубінці на добичах золота й угля, – говорить суржиком. – По полгода їх нема, а потом приїжджають. Думаєте, с фермерських хозяйств тут виживеш? Люди работают, а вмєсто дєнєг мукі получілі і зєрна. Єслі би там дєньгі платілі, я би сама пошла дояркой.
У коридорі на стенді "Вічна пам'ять захисникам вітчизни" – фото чоловіків з області, яких призвали в АТО. Зі Степногірська таких – п'ятеро, стільки ж повернулися. Є добровольці.
– Один мальчік прийшов поранений у живіт, трошки очухався й обратно туда добровольцем, – говорить паспортистка 51-річна Лариса Чучко з короткою стрижкою і швидкими очима. – У нас тут, я вам скажу, страшне скільки сєпаратюг, мама родная! Особенно на базарі стоять. Воюємо з ними, но це бесполєзно. З Донєцка поприїжджали. Кажемо їм: "Хочете жить на Україні? – Не хайте Україну. Або "чемодан, вокзал, Росія" – впєрьод.
– МЫ ЗОЛОТО ЗАКОПАЛИ И ХОДИМ С ПРОТЯНУТОЙ РУКОЙ. Миллиардные запасы марганцевой руды – это считай что золото! – 75-річний Борис Котлицький в замащених землею штанях та гумових калошах нехотя відривається від грядки з помідорами.
На шахту приїхав у 35 років. Борис Петрович народився в Китаї. Мати – українка з Полтави, батько – наполовину поляк і грузин.
– Как сейчас помню: бетон, конвекторы стоят. Мы прокладываем первый ствол. Кругом воды, плывуны. Построили замечательную шахту. Там сейчас все разобрано. Если поеду туда – в обморок упаду. Тысячи две людей тут работали. Жилье давали, – показує на розвалену багатоповерхівку серед дороги.
– Сегодня водичка будет? – гукає з другого кінця вулиці сусід.
За 10 м від хати колишнього шахтаря – розрита каналізація.
– Ищут золото пана Коцкого, наверное, – усміхається Борис Петрович. – Вот это герб Степногорска: бесконечные ямы, вода, копание. Перебои с водой постоянно. Пластмассовые трубы на водовод ложат – их давлением рвет.
В город езжу за лекарством, за продуктами. Там дешевле. Представляешь, в городе легче жить, чем в селе. Это когда такое было? Здесь был совхоз-техникум. Только крупной рогатой худобы – семь тысяч голов, свинарник, сад. Вот Юра глухонемой ездит, где ему работать? – показує на чоловіка у вилинялій синій сорочці, який проїжджає на мотоциклі повз. – Между прочим, он мне спутниковую антенну и телевизор делал. Очень умный парень.
– А не много ли ты с молодыми стоишь? – з хати виходить 77-річна Лідія Олександрівна, дружина Бориса Петровича. Спирається на ціпок. Охайно зачесане сиве волосся зібране на потилиці. – Вы с какой-то церкви? Дед у меня молодой, я гляжу да гляжу в окно, не увели бы куда.
Борис Петрович притримує пса і запрошує до хати. В будинку вітальня, дві спальні, кухня. Господиня варить какао, ставить на стіл солодкий рогалик з маслом і сиром. За дверима у вітальні працює телевізор – показують передачу про підміну дітей у пологових будинках.
– Сейчас уголь стоит бешеных денег. Спасаемся электроотоплением, – каже Борис Петрович.
Запевняє, що шахтарської пенсії вистачає – отримує понад 3 тис. грн. Син у Запоріжжі працює інженером тепломереж, донька в російському Краснотур'їнську – експерт з металу. Щомісяця віддає 800 грн на ліки для дружини – вісім років хворіє на цукровий діабет.
ВИСОКИЙ І СУТУЛИЙ СЛЮСАР СТЕПАН З ЛОМИКОМ СУПРОВОДЖУЄ ДО ЖИТЛОВОЇ 9-ПОВЕРХІВКИ. Розповідає, що продав свою квартиру 12 років тому за $1,2 тис. і купив хату за $3 тис.
– Не успеваем милицию вызывать – столько краж. В магазин вышел – у тебя уже открыто все. Вон, наш участковый, – киває на міліціонера років 35, який з текою під пахвою прогулюється вулицею. – Прошелся тут раз и все – домой, в Васильевку. Он один участковый на шесть сел.
На восьмий поверх будинку піднімаємося сходами – ліфт забитий дерев'яними дошками. Чути запах сечі.
У кутовій квартирі хитаються від вітру пробиті двері. Степан штовхає їх ломом. Від сильного протягу на нас летить стовп пилу впереміж з перегнилою ватою з оббивки дверей.
По двокімнатній квартирі вітер ганяє брудні поліетиленові кульки. З меблів є старий комод на кухні з вицвілими наліпками-портретами Віталія Кличка і принцеси Діани. Під раковиною – батарея пляшок з-під коньяку і горілки. Балкон перетягнутий сіткою з дірками завбільшки з тенісний м'яч.
– Ловили голубей и, наверное, ели. Они запутывались в этой сетке, – пояснює Степан.
Дзвонимо до сусідки поверхом нижче. Відкриває грудаста жінка з переляканим поглядом. На порозі загортається у пістрявий халат.
– Тут жила женщина, 11 год тому померла. Її сєльсовєт хоронив і якісь алкаші. У неї, по ідєї, должно було буть двоє дітей. 12 год назад син сідав восьмий раз у тюрму – чєловєка забив у цій квартірі. І оце стоїть стільки ця квартіра надо мною, я од неї потерпаю. Вікна вибивають, і мені сквозняк. А скільки мені тоді за елєктроенергію платить треба, як кругом холодні стіни? 11 год ніхто за цю квартиру не платить і ніхто на неї не претендує.
Валентина Іванівна живе у Степногірську 28 років. Переїхала із сусідньої Василівки працювати на шахті. Тепер живе з городу. Розповідає, що найбільша проблема Степногірська – відсутність ліфтів.
– Чому квартири на первих етажах дорожчі? Бо старики на вищих поверхах стали заложниками ситуації. Не можуть вийти вниз. Просто сповзать доводиться.
ЗА СТАДІОНОМ, ДЕ ХЛОПЦІ ГАНЯЮТЬ У ФУТБОЛ, ПОЧИНАЄТЬСЯ ПРИВАТНИЙ СЕКТОР. З гірки видно охайні садиби, висапані городи, теплиці, виноградники. У Степногірську найкраще родять полуниця, виноград і малина. Їх продають.
Перед будинком 59-річного Сергія Юрченка висаджено з сотню троянд.
– Это жена занимается. Я больше по винограду, – веде у двір чоловік. Він у білій бавовняній сорочці навипуск і затертих штанях. Русяві брови вигоріли на сонці. – Я, как и все, после закрытия шахты остался без работы. Сам – горный инженер, – спирається на цегляну стіну хати. – Не уехали с женой, а поменяли квартиру на недостренный дом. Завели корову, хотя сначала не знали, где у нее рога, а где – хвост. Потом свиней стали разводить, чтобы выжить и детей выучить.
Сергій Олександрович отримує 1200 грн пенсії, у дружини – мінімалка. За ці гроші, каже, не вижили б, якби не земля. Торік здали до 4 т винограду, вторгували близько 30 тис. грн.
– Не шикуем, но худо-бедно живем.
У ЦЕНТРІ СТЕПНОГІРСЬКА – ЗУПИНКА, ВІД ЯКОЇ ЩОГОДИНИ ХОДИТЬ АВТОБУС НА ЗАПОРІЖЖЯ. Є базар з парою рядів металевих контейнерів, кілька продуктових магазинів. Кіоск, де наливають по сто грам. Дві аптеки, перукарня, дитяче кафе "Кактус" – на першому поверсі одного з будинків. І багато молодих мам з візочками.
Троє таких п'ють каву біля "Кактуса" за пластмасовим столиком, доки діти сплять. Спілкуються з учителькою молодших класів 55-річною Оленою Орловою. Перша йде на розмову:
– Для молодежи тут работы нет, квартиру получить нереально, купить – страшно. Одно радует: лет семь назад один первый класс в школу набирали, сейчас будет два.
– Потому что народ возвращаться стал, – каже 22-річна Анна і запалює цигарку. Візок з її малюком стоїть за 3 м в затінку. – Здесь жить легче.
Анна та її подруга 24-річна Айгюна – діти шахтарів, які до Степногірська приїхали у 1980-х. Батько Айгюни – азербайджанець. Анна закінчила університет, роботи не знайшла, завагітніла. Із чоловіком винаймають квартиру за 300 грн. 800 платять за світло і воду.
– Муж на заработках в России. Месяц там, неделю – здесь. А я отсюда никуда не хочу. Решили с Андреем, когда ребенок подрастет, купим машину и будем возить его в Запорожье. Тут экология хорошая, не дымят заводы.
Такої ж думки й Айгюна, яка має у Степногріську власне житло. Чоловік Валерій працює у Запоріжжі на заводі, отримує 3 тис. грн.
– Дешевле тысячу в месяц тратить на дорогу, чем там снимать квартиру за 2 тысячи. Тут я знаю: нет денег – в любом магазине дадут в долг, потому что все друг друга знают. А в городе кому ты нужен?
– Кажуть, тут багато наркоманів?
– Ну есть кучка уродов, как везде. Новое поколение пацанов 16–17 лет – не такое. Многие занимаются каким-то видом спорта. Футболисты в Запорожье ездят, тренируются.
Жінки кажуть: більшість тих, хто отримує повістки, тікають з міста.
– Кто куда, в основном, в Россию. И так было мало мужчин, потому что все на заробитках. А сейчас бегут от войны.
ЇДЕМО В ЗАПОРІЖЖЯ РЕЙСОВИМ АВТОБУСОМ. Квитки купили за 17 грн. За пару сотень метрів водій добирає пасажирів за 15 грн.
– В Запорожье – 15 гривен, назад –15, по городу – не меньше десятки в день. Люди стараются экономить, – каже чоловік років 70 із густими бровами, що майже зрослися на переніссі.
Має хворі нирки, через день їздить в обласну лікарню на процедури. Говорить, працював на шахті вісім років, заробив 3 тис. грн пенсії.
– Бабки в четыре утра выходят на автобус очередь занимать. Я вчера в 10 уехал, потому что в автобус берут только пять пенсионеров бесплатно. В больнице цены страшные. Сколько бойцов лежит! Скорее бы эта война закончилась. Людям уже неважно кто победит, под кем быть. Хоть под флагом Занзибара.
5 
1
Коментарі