Пʼятниця, 17 червня 2016 14:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Без образ

У кафе я тоді опинився випадково. Донька добрих знайомих навідалася з Франції, кафе було неподалік із готелем, тож присіли на терасі. Уляна, назвемо доньку так, відійшла покурити, а я знічев'я роздивлявся довкруги. Нетерпеливився, бо вдома чекав недописаний роман. Та й що можна побачити на майже порожній пообідній терасі?

Тим часом, доки несли каву й до кави, за сусіднім столом розташувалася жіноча трійця. Ще в процесі їхнього заходу з вулиці упізнав колегу по колишній роботі. Колега, недодивившись і невпізнавши, уже щебетала з приятельками в мене за спиною. Колись ми були досить близькі, вона була прихильницею моїх віршів і першого роману. "Ти обов'язково маєш далі писати прозу, – роками лунали дружні напучування. – Скажімо, роман про політиків. Про Верховну Раду. Це ж серпентарій!" Ну, вона чимало цінного радила.

Від часу порад сплило багато води. Дослухавшись, я написав другий роман, було там і за політику, хоча трохи. Більше за життя. Героїня, віддалено схожа на мою колиш­ню колегу, теж майнула. Як і згадка про патріотичного політика, ну, з тих, котрі з "Україною в серці", ще віддаленіше схожого на близького їй чоловіка. Текст густо був заселений народом, зображеним досить нейтрально, як на мене. Напевно, дехто образився. Але що толку комусь щось доводити? Я просто взявся за третій роман, який мав би ось зараз дописувати, а не сидіти по ресторанах.

Раптом відчув за спиною рух. Відсовувалися крісла, розбиралися сумочки. Відвернувши обличчя, екс-колега рвучко ринулася з тераси до приміщення, в унісон їй шурхотіли спідницями подруги. Не зрозуміти раптову передислокацію було неможливо. "Отже, мене впізнано, а роман таки прочитаний, – усміхнувся я подумки. – Ця пробіжка – найточніший лакмус". Хоча що там такого вона могла убачити? Це ж художня вигадка, а не якийсь політичний компромат. Скажімо, прізвища у всіляких чорних касах і амбарних книгах, що будуть опубліковані через… Через скільки? Втім, я помиляюся – про "каси" тоді думати ще не міг.

Лишалося чекати Уляну, що знову пішла курити, й ковзати поглядом по відвідувачах, серед яких додалося кілька політологів. Радник міністра внутрішніх справ, смаглявець у мужніх зморшках говорив із кимось, посміхаючись кінематографічною усмішкою мафіозо. З дальнього кутка блискав окулярами інший радник, і теж того ж міністра. Огрядний, він розмовляв по телефону, не зовсім вписуючись у формат стільця. При обох столах потроху починався "двіж".

"Наш політикум – це клондайк, на нього давно потрібно поглянути оком Гоголя, – навздогін в уяві лунав давній знайомий голос. – У тебе вийде. Обов'язково". Я вже завершив зустріч і йшов у напрямку Верховної Ради. "Можливо, – усміхнувся я подумки. – Але якось іншим разом". "Щастя – це коли говориш правду, і вона нікого не травмує" – десь вихоплена фраза героя Фелліні теж спливла в пам'яті, відлунюючи недосяжністю.

Черговий роман дописався, до речі. Знову про життя. Жодної політики. Так мені здається

Зараз ви читаєте новину «Без образ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода