пятница, 17 июня 2016 14:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Без образ

У кафе я тоді опинився випадково. Донька добрих знайомих навідалася з Франції, кафе було неподалік із готелем, тож присіли на терасі. Уляна, назвемо доньку так, відійшла покурити, а я знічев'я роздивлявся довкруги. Нетерпеливився, бо вдома чекав недописаний роман. Та й що можна побачити на майже порожній пообідній терасі?

Тим часом, доки несли каву й до кави, за сусіднім столом розташувалася жіноча трійця. Ще в процесі їхнього заходу з вулиці упізнав колегу по колишній роботі. Колега, недодивившись і невпізнавши, уже щебетала з приятельками в мене за спиною. Колись ми були досить близькі, вона була прихильницею моїх віршів і першого роману. "Ти обов'язково маєш далі писати прозу, – роками лунали дружні напучування. – Скажімо, роман про політиків. Про Верховну Раду. Це ж серпентарій!" Ну, вона чимало цінного радила.

Від часу порад сплило багато води. Дослухавшись, я написав другий роман, було там і за політику, хоча трохи. Більше за життя. Героїня, віддалено схожа на мою колиш­ню колегу, теж майнула. Як і згадка про патріотичного політика, ну, з тих, котрі з "Україною в серці", ще віддаленіше схожого на близького їй чоловіка. Текст густо був заселений народом, зображеним досить нейтрально, як на мене. Напевно, дехто образився. Але що толку комусь щось доводити? Я просто взявся за третій роман, який мав би ось зараз дописувати, а не сидіти по ресторанах.

Раптом відчув за спиною рух. Відсовувалися крісла, розбиралися сумочки. Відвернувши обличчя, екс-колега рвучко ринулася з тераси до приміщення, в унісон їй шурхотіли спідницями подруги. Не зрозуміти раптову передислокацію було неможливо. "Отже, мене впізнано, а роман таки прочитаний, – усміхнувся я подумки. – Ця пробіжка – найточніший лакмус". Хоча що там такого вона могла убачити? Це ж художня вигадка, а не якийсь політичний компромат. Скажімо, прізвища у всіляких чорних касах і амбарних книгах, що будуть опубліковані через… Через скільки? Втім, я помиляюся – про "каси" тоді думати ще не міг.

Лишалося чекати Уляну, що знову пішла курити, й ковзати поглядом по відвідувачах, серед яких додалося кілька політологів. Радник міністра внутрішніх справ, смаглявець у мужніх зморшках говорив із кимось, посміхаючись кінематографічною усмішкою мафіозо. З дальнього кутка блискав окулярами інший радник, і теж того ж міністра. Огрядний, він розмовляв по телефону, не зовсім вписуючись у формат стільця. При обох столах потроху починався "двіж".

"Наш політикум – це клондайк, на нього давно потрібно поглянути оком Гоголя, – навздогін в уяві лунав давній знайомий голос. – У тебе вийде. Обов'язково". Я вже завершив зустріч і йшов у напрямку Верховної Ради. "Можливо, – усміхнувся я подумки. – Але якось іншим разом". "Щастя – це коли говориш правду, і вона нікого не травмує" – десь вихоплена фраза героя Фелліні теж спливла в пам'яті, відлунюючи недосяжністю.

Черговий роман дописався, до речі. Знову про життя. Жодної політики. Так мені здається

Сейчас вы читаете новость «Без образ». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода