Минулого року влітку гуляємо з дівчиною Міланом. У пошуках Музею Леонардо да Вінчі зупиняємося на перехресті. Витягую з наплічника прихоплену в хостелі карту. Намагаємося визначити, куди рухатися далі. Раптом біля нас зупиняється молодий італієць. Ламаною англійською запитує, чи може нам допомогти. З його обличчя не сходить усмішка.
На карті показуємо місце, що шукаємо. Він примружує очі, щось обдумує. Зрештою показує найкоротший шлях. На прощання махає рукою й бажає приємного відпочинку.
Ситуація повторюється кожного разу, коли розкладаємо перед собою карту. В кафе, де п'ємо каву, офіціант ненав'язливо пропонує підказати потрібне місце. На вулицях перехожі зупиняються, запитують: чи не заблукали, чим можуть допомогти.
Годину петляю взад-вперед
Руку допомоги простягають не лише італійці, а й індуси, яких у Мілані чимало. Один із них береться вказати правильний шлях до музею сучасного мистецтва. Англійською не розуміє ні слова, тому жестами просить почекати і зникає у дворі будинку. За 3 хвилини повертається з другом, який розмовляє англійською.
Три роки тому довелося шукати вулицю Естонську в Києві. Виходжу з метро "Нивки" й запитую у літньої пані про напрямок руху. Вона відправляє вниз вулицею, запевнивши, що за 400 метрів буде поворот на потрібну вулицю. Повороту так і не знаходжу. Тоді чоловік мого віку каже йти у зворотному напрямку: "Естонська десь там точно є". Ще п'ятеро людей так само водять мене кругами. Годину петляю взад-вперед. І лише двірничка, яка підмітає тротуар, нарешті скеровує куди треба.
Тепер, подорожуючи Україною, прихоплюю GPS-навігатор. За кордоном він мені досі жодного разу не знадобився.
3 
1
Коментарі
13