"Собаці, коневі й москалеві довіряти не можна"

Важко знайти сито, що просіювало б інформацію і лишало би тільки саму правду.

Людина народжується, щоб залишити на цьому світі по собі життя.

Мама в мене асоціюється з ластівкою – в дощ і спеку вона вилітає з гнізда, щоб прогодувати своїх дітей. Отак і моя мама. Нас із братами Петром і Миколою вона тяжко ставила на ноги сама. Доля в неї була важка, але щастя вона спізнала, хоч рано стала вдовою. Розраду шукала в дітях. Від неї завжди йшов фонтан емоцій.

 

Кажуть, усередині кожного з нас живе маленька дитина. Не в кожного. Є люди, які світяться і дарують світло іншим, а є зі згаслою душею.

"Велика трагедія" сталася зі мною 6-річним, коли місто Станіслав раптом перейменували на Івано-Франківськ. Мій дитячий розум запанікував: як ми їхатимемо у Львівську область до бабусі, коли Станіслава немає? Хіба можна туди дістатися через якийсь Івано-Франківськ? У мене були страх, сльози, плач. Мене заспокоювали й пояснювали, що все одно ми попадемо до бабусі. Я любив їздити поїздом. Його треба було цілу ніч чекати на вокзалі в Надвірній. Я ходив по перону: перша ночі, друга. Романтика. О 4:20 приїжджав поїзд Рахів – Львів. Він наближався згори, світили ліхтарі, про щось сповіщали гучномовці, рух людей на пероні… І тоді мені вперше купили кеди. Я задирав ноги й усім їх показував. Коштували вони 3 карбованці 50 копійок. У вагоні я одразу засинав і прокидався вже у Львові.

Не боюся запитань, які підкидає життя, я боюся своїх відповідей на них. Бо прожити треба так, щоб діти й онуки не несли тягаря помилок твоїх і гріхів.

Будучи найменшим у сім'ї, я завжди попадав під мамине крило. Усе смачненьке мені першому діставалося, любов – найперше мені. Брати підросли й повилітали з рідного гнізда, а я коло мами весь час був. Допомагав, як міг, – підлогу мив, старався прибрати якнайкраще. Сусідки казали: "Це в Бенючки – так маму називали – мала народитися донька, а народився Богдан". Вони приходили й перевіряли, чи я помив підлогу спереду на виду, чи й під ліжками. І дивувалися, що всі закутки вичистив. А мені ця робота в кайф заходила. Пильнував курей, годував свиню, яку мама завжди купувала й ростила, щоб ми мали що їсти. Оце життєрадісне коло спасіння, яке крутилося навколо сім'ї, було і хазяйством, і обов'язком, який виконували всі, хто складав цю сім'ю. Не можна було сачканути.

Тепер такий час і темп життя, що не можу собі дати перепочинку. Та мені й не потрібно. Так я влаштований. Від кожної людини йде енергетика. Проходячи повз лиху людину, відчуваємо, що вона якась недобра.

Про мене говорять: "Бенюк правдивий, як собака".

Помираючи, мама сказала: "По духу я – ніби 20-річна, а фізично вже не можу нічого". Фізика підводить людину. Народна артистка України Юлія Ткаченко на своєму 80-річному ювілеї теж говорила: "Тепер у ремеслі акторському я знаю все, але фізично вже не можу багато чого зробити". Тобто важливо, щоб фізика і знання були одночасно присутні в людині. Бо коли щось одне йде вперед або назад – тоді трапляється драматична історія.

Коли я приїхав до Києва 1974 року, це місто потопало в зелені. Здавалося, воно стоїть у лісі. А тепер оці гробоподібні хмародери вщент поламали міський ландшафт, особливо над Дніпром.

Українцям не треба вклинюватися в суперечки про мову, варто створювати навколо своє мовне середовище. А людей, які не переходять на українську, треба тихенько з цього середовища забирати. Так ми будемо вивищувані й мудрі й чинитимемо правильно. Бо треба підтримувати тих, хто вартує цього. А хто відчуватиме, що він у цьому середовищі зайвий, матиме черговий урок вибору. Бо якщо він не засвоїв цього уроку тепер, під час такої страшної війни, то, мабуть, у нього щось не в порядку з головою. І з такими треба прощатися. Бо демократія має певні рамки, це певна домовленість про норми поведінки. А якщо ти їх не дотримуєшся, то це анархія.

Наш народ завжди попадав у момент, де його дурили. Це якась карма.

Мій дід казав: "Собаці, коневі й москалеві довіряти не можна". Ми хвора нація – по нас прокотилися голодомори, війни, репресії, революції. Ми не мали часу на духовне відродження. Тепер нам дається момент відстояти себе.

Зрада – наш головний ворог.

Культура – це те, за що ми нині воюємо з москалями. Їхньої культури немає, то зібрана по всьому світу. Вони її, як жебраки, ходили-копіювали-крали.

Українці тепер забруднені багатьма фальшивими ідеями, думками. Бути нині при здоровому глузді складно. І найлегше образитися. А діяти треба так, щоб наша держава вистояла. У Дніпрі, Харкові, Сумах нині народжується така сила нових українців, які дадуть фори всім тим, хто на Заході й через кордони тікають від мобілізації й топляться в річках. Чого ти тікаєш? Не обов'язково ж іти стріляти, ти ж можеш копати траншею, дрова носити, доглядати поранених.

27 лютого 2022 року – в один цей день – 80 тисяч заробітчан повернулися в Україну, щоб захищати її. Це розказав мені керівник пункту пропуску на польсько-українському кордоні, коли ми з друзями переганяли автівки для Збройних сил України.

Перемога для мене – коли на вулиці всі – ВСІ – говоритимуть українською. А на російську я діставатиму пістолет і стрілятиму.

Я хотів би очолити Службу безпеки України. Перетворив би її на Службу Божу України.

Ми нині стоїмо на збереженні миру багатьох народів. Американці думають, що вони за океаном і їх війна не зачепить. Зачепить, якщо вони зіллють Україну. От Польща блокує кордони, бо Євросоюз дав певні привілеї Україні. Ті проросійські сили, які висипають тепер зерно і не пускають поїзди, – це російські маріонетки.

Розчаровуватися не можна, бо йдеться не про особисті образи, а про знищення держави. До тих, які крадуть, тікають, роблять вигоду для себе, рано чи пізно покара прийде.

Про те, що інтереси РФ закінчуються там, де закінчується їхня мова, вони говорили багато років. Тільки ми не прислуховувалися. Бо в нас кажуть: це не чіпай – гівно, не буде смердіти. Але засмерділо.

Росія перебрала всю нашу історію, культуру, релігію – все перетягувала до себе. Але, власне, десь із князя Володимира почалося протистояння. І ми повинні завершити цей період перемогою своєю, інакше нам буде клямка.

"Русский мир" викликав алергію на все російське. Усе їхнє нам вороже. І це ми повинні усвідомити й не шукати відповіді: чи вони всі такі? Вони всі такі!

 

В одному селі може бути три різні церкви! А має бути єдність духу. Церква в Україні повинна бути одна – українська.

Українцям треба знайти одностайність в існуванні націо­нального стрижня. Четвертий десяток років проходимо етап притирання. І навіть революції не змусили нас обрати національно свідомий уряд.

Жоден уряд не виправдав можливостей, які мала Україна.

Людям, особливо тепер, потрібен емоційний скид. І театр дає цю можливість.

Для чого нам стільки артистів? Це ж поштучна професія.

43 роки я просидів за своїм столиком у гримерці Театру імені Івана Франка. Посадив мене за нього народний артист Віктор Цимбаліст, а сам пішов поверхом нижче. Вважаю цей столик щасливим. Віктор Петрович нагрів його для мене.

Вистава "Річард ІІІ" – посібник із красивих смертей своїх ворогів. Головний герой – одержимий і нещадний. Він кладе все на плаху, щоб дійти до своєї мети. І це підкуповує людей. Вони думають, що це хороший лідер, який принесе перемогу. А потім виявляється інакше.

Підготовка до будь-якої вистави – сьогоднішньої чи завтрашньої – починається не за 15 хвилин до її початку, вона постійно з тобою живе.

Увечері дорогою додому заїжджаю посидіти на лавці біля Володимирського собору й подякувати Богу за прожитий день, рідних, виставу. І відчуваю умиротворення.

Довго не засинаю, о шостій ранку прокидаюся. Але вдень можу 1,5 години подрімати. У театрі на Подолі для цього є зручне крісло, а в театрі Франка – дивани.

Бог так дає, що я весь час маю певний темп життя і в ньому почуваюся комфортно.

Телебачення має з кіно укласти угоду – заплатити за створення фільму. Але ж канали належать дядькам, яким це не цікаво. Проте є президентський важіль, який може одним призначенням зробити так, щоб у прайм-тайм показували сучасні фільми, не вироблені у "95 кварталі", а створені за наші державні кошти.

Професіонали пізнають одне одного легко – за репліками, емоціями, відчуттями. За 2–3 хвилини розмови бачиш, який перед тобою рівень профі.

Кіно – це фіксація. Раз зіграв – і зафіксувалося. А театр дає можливість весь час створювати нове. Можеш відшліфовувати своїх персонажів.

Кохання – це те, що підносить людину в радості відчуття світу.

Свою майбутню дружину я зустрів у дитячому садку. Поцілувалися в 5 років. Ходили в один клас. Разом уже 47 років, кличу її Ціпа. Якось заявила: "Ти вже три місяці не казав, що кохаєш мене". Виявляється, рахувала. Тож жінці щодня треба говорити про свою любов.

Сімейна мудрість – це прожити багато років разом і не з'їсти одне одного.

Життя якось так переливалося з одного в інше, що я не фіксував: це було в юнацтві, а це – коли став більше схожим на мужчину. Не встигав це помітити. У когорту дідусів я перейшов, ще будучи молодим батьком, коли моєму меншому – Богдану – було 10.

Коли чоловік і жінка беруть шлюб, на них сходяться чотири роди – два по чоловічій лінії і два – по жіночій. Подружжя несе історії всіх цих родів. Це відповідально. Ти маєш у сім'ї створити такий простір, аби діти й онуки не відповідали за те, що ти кепського натворив.

Миритися після сварки першим іде той, у кого більше стане клепки в голові.

Друг – це однодумець. Він завжди буде на твоєму боці. Я такими словами не розкидаюся. В театрі маю одного-двох друзів. Поза ним – ще зо троє. Решта – товариство.

Доброта – це співпереживання.

Біля моєї хати щовечора крутяться четверо вуличних собак. Вони чекають на мене, пізнають машину, бо я маю їх погодувати. Купую їм курячі шийки.

Коли лягаю спати, на мені вкладаються три кицьки – Рижуха, Триколірна і Сіруха – і роблять мені масаж. Але коли засинаю, вони стають тяжкими, як каменюки, і я їх виганяю.

Усе життя я робив так, як на той момент підказувала совість.

Я хотів би побачити тата свого. Він помер, коли мені було 1,5 року. Збереглися лише кілька його затертих фотографій. А вже й мами нема, і братів. Сподіваюся, побачу їх Там, якщо зустрінемося на одній території. Бо є ж Тут і Там – на Землі й на Небі.

Кожному воздасться по вірі і вчинках, а не по язику, яким патякає про свої "добрі справи".

Я щасливий чоловік, маю чотирьох онуків і розумію, хто мене далі представлятиме в цьому світі.

×