"Переконати дітей, що говорити українською круто й читати книжки круто, – це наша програма"

Людина, яка не володіє державною , не може просуватися службовими східцями, – каже письменник Сергій Батурин

Ви відомий український письменник, який народився в Києві і зростав у російськомовному середовищі. Яка історія вашого переходу на українську? Що спонукало до цього?

– Я ніколи не цурався української мови. Так, родина була російськомовна, хоча перед Другою світовою війною говорили українською. Моя тітка, яка виїхала 1940 року із Запоріжжя, володіла українською мовою. І моя двоюрідна сестра, яка ніколи не жила в Україні, читала мої книжки. Родичі намагалися зберегти зв'язок з Україною. Але я зростав у російськомовному середовищі. У дитсадочку ще були якісь спроби українізації – це було за Шелеста, – а потім їх не стало. Я навчався в російській школі, потім вступив на російське відділення філологічного факультету Київського державного педінституту. 10 років викладав російську мову у школах Києва. Родина діда по батькові перед Другою світовою переїхала із Запоріжжя на Урал, дід пішов на війну, після неї працював на Сталінградському тракторному заводі. Жили у Сталінграді, де українських шкіл не було. Дід став російськомовним свідомо й вимушено. Я колись не розумів, чому він був такий літун – два роки попрацював на одному будівництві – поїхав на інше. І тільки в незалежній Україні, коли діда давно не було, я дізнався, що він воював у Петлюри й через це ховався: на будівництвах багато людей, доки дізнаються, хто є хто, – він уже переїхав. А після війни петлюрівці стали радянській владі не цікаві. Я ж, будучи російськомовним, позитивно сприйняв пробудження українства в останні роки існування Радянського Союзу. Починав як російськомовний поет, в мене було кількадесят віршів у періодиці. Як перейшов на українську, навіть не можу пояснити. Якось узяв кулькову ручку, зошит у клітинку й почав писати роман "Хранитель". Написав половину російською. Потім одного дня, коли ще не було жодних літературних конкурсів, я взяв новий зошит і написав: "Охоронець. Роман", переклав усе написане раніше й дописав його українською. Тут оголошують конкурс "Коронація слова". Я спеціально купив комп'ютер, щоб набрати текст роману. Надіслав, але ніякого місця не посів. Думав: чи то роман поганий, чи нагороджують не за що, а кого, як часто буває в нашій літературі. Але мама, не питаючи, дала прочитати подрузі, та сказала: класний роман, треба пробиватися. Я подався на другу "Коронацію" – і посів третє місце, за Василем Шклярем і Анною Хомою. Це був 2001 рік. Після цього я й почав себе позиціонувати як український письменник.

 

Як, на ваш погляд, змінилася мовна ситуація у столиці за останні 10 років – після Революції гідності?

– Вона почала змінюватися раніше – ще після помаранчевої революції. Порівняно з радянськими часами, коли я був молодий, контраст разючий – української мови нині в Києві чи не більше, ніж російської. Я дивувався, чому цього не сталося раніше, – для переходу на українську не треба вищої освіти чи IQ, як в Ейнштейна. 2001 року був перепис населення, там чітко вказано, скільки людей вважає російську рідною. На підставі цього можна було ввести в тих регіонах, де компактно живе російськомовне населення, російську мову та літературу як окремі предмети замість навчання російською. І якби сусідня держава, що тепер намагається нас убити, в ті часи щось закидала, можна було спитати: скільки у вас українських шкіл на 10 мільйонів українців? Ніскільки? – ну й гуляйте! А тепер ситуація змінилася докорінно, ідеш – і всюди українська мова.

В 1990-ті активно створювали українськомовний простір – багатотиражні видання українськомовних книжок, розважальні телепередачі, шоу, хіт-паради, фільми, мультфільми й серіали в українському перекладі, зокрема легендарний "Альф". Але за якийсь десяток років українську в публічному просторі знову витіснили на маргінес. Чому це все не спрацювало?

– У 2000 роки почався відкат від мови на телебаченні. На той час було лише кілька українськомовних видавництв – "Лілея-НВ", "Кальварія", "Дніпро". "Факту" й "Дулібів" іще не було. Але глибинний розвиток літератури відбувався ще в 1990-ті. Я називаю цей період "Проґавленим відродженням", за аналогією з "Розстріляним відродженням" – тоді з'явилися цікаві українські письменники, напрямки, течії: традиціоналісти, постмодерністи. Формувалася нормальна європейська література. Але цього не помітили ні суспільство, ні держава. Пам'ятаю, загітували друга Сергія Пономаренка, російськомовного письменника, видати роман українською. Марина Гримич видала 2014-го "Тенета бажань", і продавалася книжка два роки. Пізніше "Клуб сімейного дозвілля" видав російською – "Сети желаний" – і за перший квартал продали 8 тисяч примірників. Що має вибрати професійний письменник, який живе з гонорарів? Треба, щоб люди купували українські книжки, тоді буде розвиток і літератури, і видавничої справи. Немає проблеми з хорошими письменниками – в нас не вміють просувати книжку.

Після початку повномасштабної війни в інтернеті поширився мем "Я заснул 23 февраля, а прокинувся 24 лютого". Чи справді російська навала сприяла поширенню української мови?

– Безумовно. Цей процес іде хвилями – припливи, відпливи. Але тенденція на українізацію очевидна. Повномасштабна агресія дала ще більший поштовх до того, щоб люди поверталися до української мови, культури й узагалі до українства.

Питання навернення українців до рідної мови хвилює багатьох. Але щодо його реалізації думки розділилися – одні стверджують, що "лагідна українізація" зазнала поразки, й наполягають на жорстких методах, інші вважають, що радикальні заходи лише відштовхнуть людей від української. А якої позиції дотримуєтеся ви?

– Я з осторогою ставлюся до поняття "рідна мова". Рідною є та мова, якою тобі співали колискові і якою ти сказав "мама". Є державна мова. Заклади торгівлі та обслуговування, транспорт, телебачення, держслужба, армія – там повсюди має бути жорстке й безкомпромісне впровадження української. Я був в Ізраїлі. Гід-єврей говорив із туристами з пострадянського простору російською, а з водієм-­арабом – івритом. Уже другого дня ти відрізняєш емігрантів із колишнього Радянського Союзу від уроджених ізраїльтян. Але навіть вони, переходячи одне з одним на російську, спершу звертаються івритом. В ізраїльській армії служать і араби, і євреї. Говорять івритом. Оце і є повага до державної мови. Багато хто з кримських татар та представників інших національностей чудово володіє українською, хоча вона їм нерідна. І це правильно – державна мова має панувати в Україні всюди.

Нещодавно спалахнув мовний скандал в Ірпінському податковому університеті. Викладачка відмовилася на прохання студентів вести лекції українською. На скандал жорстко відреагував міністр освіти Оксен Лісовий. "Людина є патріотом тієї країни, мовою якої вона розмовляє зі своїми дітьми", – написав він у фейс­буку. Чи не занадто критично це звучить для держслужбовця? Які наслідки матимуть висловлювання міністра?

– Є посадові обов'язки, є установчі документи навчального закладу. Мова викладання – стовідсотково українська. За радянських часів я викладав російську мову в українській школі і говорив українською з дітьми з українськомовних родин. Якщо людина 30 років живе в незалежній Україні й не вивчила державної мови, вона не може викладати в університеті. Або ти виконуєш кваліфікаційні вимоги, або шукаєш іншу роботу.

Це не поодинокий випадок. Торік у Дніпрі звільнили професора Громова за відмову вести заняття українською в "Дніпровській політехніці".

– Хто ж винен професору, що він не знає мови викладання. Я в таких випадках згадую Миколу Азарова, що був доктором наук і не знав української – просто не хотів і не вважав за потрібне її знати. Усі люди зі специфічною щелепою, що виїхали в Польщу й Німеччину, за рік вивчили тамтешню мову на прийнятному рівні. А тут не можуть вивчити споріднену мову. Як я вже казав: ми повинні жорстко вимагати української в державній та суспільній сфері. Це кваліфікаційна вимога. Власне, я не розумію, чому міністр освіти має щось писати у фейсбуку. Має бути чіткий наказ від нього – в людини береться пояснювальна записка, якщо вона не виконує своїх обов'язків, знайти юридичні підстави для розірвання контракту – і все.

Російськомовність значної кількості українців – тема дражлива. Особливо через те, що чимало з них воює або волонтерить. Письменниця Євгенія Кузнєцова у статті "Гра в реверсі" стверджує: "Носії російської в Україні у своїй більшості – жертви російського шовінізму. Російськомовність українців ніколи не була усвідомленим вибором вільної людини". Які є рецепти реабілітації цих жертв? І які найбільш оптимальні саме тепер, в умовах війни?

– Так, серед військових багато російськомовних. Але треба створити таку ситуацію, коли людина, яка не володіє українською, не може просуватися службовими східцями. Щоб не було чиновника, який каже "підпис здесь", а щоб знав українську в тих межах, щоб очолювати свій виконавчий орган. Є невеликий відсоток людей, які не можуть вивчати мову, але основна маса може вивчити. Треба чітко розмежовувати: оце службові обов'язки, оце приватне життя. Ніхто ж не каже, щоб ти в ліжку з дружиною говорив українською, – говори, як тобі зручніше. Але якщо ти командир підрозділу в українській армії – ти зобов'язаний знати мову в межах свого командування. Якщо ти сидиш на касі в супермаркеті – ти маєш знати два десятки фраз: "Добрий день", "Потрібен пакет?", "Маєте картку?" Я працював в організації, що здійснювала виплати жертвам нацизму. За рік я, беручи до рук надіслані з Німеччини документи, вже розумів, чи це підтвердження, чи відмова. Має бути мотивація. Один мій товариш казав, що коли він переїхав до Києва із села за радянських часів, то перше, що зрозумів: треба вивчити російську. Без цього кар'єри не зробиш. Так само нині людина має зрозуміти: без української не буде кар'єри.

Яку роль у мовних процесах грає література? Чи мають сучасні українські письменники авторитет у суспільстві?

– Певний авторитет іще є, хоча не такий, як за часів Бажана й Гончара. Відповідно і вплив української літератури зменшився. У якоїсь довгоногої блогерки, що пише про те, яку булочку з'їла вранці, тисячі лайків і підписників. У 1990-ті всі їдуть у метро – читають книжки. У 2000 роки – хтось читає електронну книжку, хтось паперову. Тепер у метро майже всі гортають стрічку в телефоні. Так, люди читають, але значно менше. Якщо взяти кількість відвідувачів київського Книжкового арсеналу до війни й ковіду – це буде незначний відсоток населення Києва. Інтерес до читання падає, і це погано. Антон Санченко, який зростав у російськомовному Києві, розповідав, що в нього була вчителька, яка змогла переконати дітей, що українська література – це круто. Є купа цікавих дитячих письменників – Зірка Мензатюк, Марина Павленко, Валентина Захабура, Олександр Гаврош. Їхні книжки можна вивчати у школі. У нас весь час вивчають класичну літературу. Це правильно – треба дати уявлення про неї. Але треба, щоб на уроках літератури було цікаво, щоб діти не могли відірватися від книжок. Переконати дітей, що говорити українською круто й читати книжки круто, – це наша програма. Збройні сили України вже нині формують ідею, що бути українцем – це круто.

×