На головні виклики має відповісти президент

Час працює проти Росії

Часом здається, що ми прямуємо до чергового "2010 року". Тоді остаточною поразкою помаранчевої революції стала перемога Віктора Януковича. В умовах війни можливе фіаско Революції гідності загрожує значно масштабнішою бідою, ніж обрання президентом України рецидивіста.

Нинішні події нагадують тодішній бедлам. Але дві важливі обставини різнять їх. На помаранчевому Майдані не проливалася кров. Друге: та російська окупація була значно "гібриднішою" й м'яко запускалася через так звану конституційну реформу Медведчука, газовий шантаж і активний захід в Україну російського капіталу. Все це зрештою створило сприятливі обставини для ренесансу Януковича 2010-го. Цього разу Путін грає нахабніше та відвертіше. Й очікує швидшого результату.

Внутрішня ж ситуація, як і 10 років тому, зумовлена чотирма чинниками: непокарані злочинці, збережені корупційні стандарти, чвари у владі й осмілілі "регіонали". Нація мала б винести мудрість із недавнього минулого й правильно зорієнтуватися сьогодні – щоб не потрапити в ще гіршу пастку.

Зима 2014 року стане визначальною у нашій історії не лише тому, що українці повалили авторитарний режим. Вони нарешті усвідомили небезпеку з боку Росії та корупції – як дві головні загрози.

 

Однак проблему російської агресії важливо розглядати у значно ширшому контексті: загроза зі сходу зумовила непевність і на західних кордонах України.

Експерти вітчизняного дослідницького центру "Стратегія ХХІ" вважають: тривалий період низьких цін на нафту й газ ще довго робитиме з Росії глобальний Мордор. Він балансуватиме між північнокорейською і сомалійською моделями державного устрою. Йдеться не лише про закручування вентилів усере­дині країни, а й про неадекватну поведінку на міжнародній арені. Режим Путіна множитиме кризи в різних місцях планети, бо йому буде легше втриматися на тлі глобальної нестабільності. Цю думку поділяє шведський економіст Андерс Ослунд. Він розклав повоєнну історію енергетичних гойдалок на десятилітні фази високих і низьких цін, що змінювали одна одну. Радянський Союз пручався, але сконав саме після тривалого виснаження низькими цінами на енергоносії.

У порядку денному благополучних держав, серед інших проб­лем, постає завдання: не лише усунути авторитарного Путіна, а й безболісно демонтувати залишки Російської імперії. Адже вона продовжує бути постійним джерелом неспокою.

Прихід росіян у Сирію надав тамтешній війні друге дихання і сплутав карти міжнародній спільноті у вирішенні конфлікту. Через це до Європейського Союзу хлинуло ще більше біженців із Близького Сходу. У Європі – розпач і пошук крайніх. У таку хвилину на гору вилазять взаємні претензії і старі образи. Примус приймати біженців спричинив між молодими і старшими членами ЄС глибоку дискусію про порядки в Євросоюзі. Найгучніше про свою незгоду з ними заявила Польща. В екстремальних умовах європейські цінності не витримують конкуренції із загрозами, які відчуває Східна Європа.

Неврівноважені диктатори й війни випробовують усе довкола на справжність. Слідом за ЄС серйозні трансформації зачеплять і НАТО, якщо учасники Альянсу продовжуватимуть ігнорувати його первородне призначення – стримувати російську (радянську) агресію. Військово-політичне дитя Гаррі Трумена почало деградувати з розпадом СРСР, а до нинішнього нахабства Кремля виявилося ледь готовим. Якщо НАТО демонструватиме неспроможність виконати свою засадничу місію, то зіштовхнеться з такими ж проблемами, як у ЄС. Тимчасове перекриття кордонів усередині Європейського Союзу може виявитися не крайньою мірою, а початком дезінтеграційної центрифуги. Особливо, якщо після загально­національного референдуму Велика Британія вийде з ЄС, а наступник Обами не вважатиме захист і порятунок Європейського Союзу своїм пріоритетом.

Україна опинилася між двома нестабільними велетнями, яких лихоманить – демократичним європейським і авторитарним азійським.

Варшава пропонує нову східноєвропейську тенденцію: менше ЄС і більше НАТО. Доки Кремль лютує, безпекова кооперація важитиме в регіоні більше за економічну. Польща є потужнішою з-поміж інших східноєвропейських членів ЄС. Тому в умовах поглиблення регіональної кризи ті наслідуватимуть її приклад.

Шторм по обидва боки українських кордонів змушує нас зробити кілька висновків. По-перше, невизначений час Україні доведеться перебувати в умовах постійної загрози збройної агресії з боку Росії.

 

По-друге, годі покладатися на конструктивне політичне вирішення проблеми окупації Криму й частини Донбасу. Російська збройна агресія стала продовженням тривалого і наполегливого руйнування України як незалежної держави. Для відновлення територіальної цілісності та захисту суверенітету можемо сподіватися лише на власні сили та підтримку союзників, яким Москва загрожує безпосередньо. Допомогти можуть і ті, хто прагне ослаб­лення РФ з інших міркувань. Тим часом, доки не маємо змоги звільнити свої території, – хай окупований і зруйнований Донбас зачекає. Час працює проти Росії та її маріонеток. Таке рішення України – не капітуляція, а менше зло. Генерал де Голль відпустив колонії, але врятував повоєнну Францію.

По-третє, територіально і ресурсно Україна буде одним з опорних елементів ймовірного нового антиросійського альянсу, що сформується з молодих європейських членів НАТО – від Балтики до Чорного моря. Можливо, й за участю скандинавських держав і Туреччини.

По-четверте, нам потрібна не лише міцна оборона, а й активна дипломатія з найближчими сусідами по кордону з Росією.

По-п'яте, мусимо здолати корупційний рубікон у середині країни. Усі антикорупційні ініціативи чи урядові технократи не завершать управлінської революції, доки за порушення закону не буде невідворотного покарання. Механізми затримання корупціонерів і розслідування їхніх злочинів – у компетенції Генпрокуратури, Національного антикорупційного бюро і Служби безпеки. Звикла до комфорту суддівська каста не наважиться блокувати результативні розслідування силовиків, якщо ті розпочнуть системну й масштабну роботу.

По-шосте, Рада національної безпеки та оборони, Міноборони, Міністерство закордонних справ, ГПУ, НАБУ, СБУ є президентською квотою у владі.

По-сьоме, якщо об'єктивні обставини або чиясь протидія заважають президентові реалізувати свої повноваження, він завжди знайде підтримку в суспільстві.

Петро Порошенко із соратниками інколи апелюють до хорватської війни за незалежність від Сербії – говорячи про наші проблеми. Порівняння некоректне з кількох міркувань. Ось один лише приклад, чому. У червні 1991-го, за місяць після референдуму про незалежність Хорватії, держсекретар США Бейкер сказав: Америка за жодних обставин не визнає його результати. 12 держав ЄС заявили, що "розуміють Мілошевича", знають лише про об'єднану Югославію і не хочуть чути про незалежну Хорватію. У той вирішальний для Хорватії час її президентом був дисидент і державник Франьо Туджман. Закінчилося тим, що Югославія припинила своє існування, а Мілошевич помер у в'язниці Гаазького трибуналу. У зламні для кожної держави періоди – час людини, яка формує для своєї нації епоху, а не відсиджує каденцію на посаді

×