"Ми не відчували цінності незалежності. А зараз платимо за неї дуже високу ціну"

Війна закінчиться розвалом Росії. Це відбувається на наших очах

Ріс класичним севастопольським хлопчиною у пропаганді "города русских моряков" і величі Російської імперії. У 16 років став помічати багато фейків. Тоді почало формуватися моє критичне мислення. Чимало цікавого відкривав для себе, коли читав спогади очевидців Другої світової війни. Батько завжди був на боці України. Ще з дитинства нагадував мені, що в нас "страна советов", де "все советуют". Тому мені пощастило не потрапити на гачок тієї системи.

Коли вступив у Київський університет імені Івана Карпенка-Карого, столиця не справила особливого враження. Був зайнятий навчанням і професійним зростанням. На другому курсі вирішив: щоб стати класним оператором, треба багато працювати. Налаштувався, що до 40 років тільки набуватиму свій професійній досвід.

У Києві вчився розмовляти українською, бо в Севастополі чув її тільки в передачі "Катрусин кінозал". Коли повертався додому, всі зауважували, що балакаю з українським наголосом. Але попри це моя українська була настільки жахлива, що декан факультету мені єдиному з потоку дозволяв відповідати російською.

Студентом мріяв про великі фільми. Але то був період, коли занепадав кінематограф. Коли вчився на четвертому-п'ятому курсах, в Україні за рік зняли одну чи дві стрічки. Це пригнічувало. Та потім зрозумів, що є можливість практикуватися, знімаючи музичне відео. Це була віддушина, яка давала змогу себе проявляти. Досі вважаю: для молодого оператора зйомки музичного відео – це найкращий практикум.

 

Коли створювали творче об'єднання "Вавилон'13", до кінця не розуміли алгоритму нашої роботи. Ми зібралися, щоб нести правду, розповідати про людей, які вийшли на Майдан, і на весь світ транслювали сенс цього протесту. Не можу сказати, що був активним учасником "Вавилона'13". Переважно накопичував матеріал на історичну сагу.

4 березня 2014 року з другом Юрієм Грузіновим приїхали у Крим. Мали впевненість, що ми в авангарді, тому все буде добре. Бачили, що коїться беззаконня, і збирали матеріал. Кримчани теж дивувалися свавіллю росіян. Тому ми думали, що світ засудить анексію.

Ще до референдуму в Севастопольській бухті росіяни заблокували два українські кораблі. Ми допомагали нашим військовим. Збирали кошти, забезпечували команди суден їжею, придбали інтернет-роутер.

Під час референдуму хотіли фіксувати порушення закону. Почули, що на деяких дільницях голосують за російськими паспортами. А мій напарник Юрій Грузінов тоді ще мав такий. Вирішили спробувати, чи зможе це зробити. На дільницю біля Таврійського університету Юрій зайшов із камерою, і його пов'язали. Я не міг покинути товариша.

З ним сиділи через одну камеру. У стіні були отвори від труби. Підморгував йому через ту дірку, намагався підбадьорити. Щоб триматися, старався себе переконати, що все це діється не зі мною.

Допитували люди з освітою. Чоловік, який ламав мені ребра, казав: "Тебе не удастся обмануть человека с двумя высшими образованиями". Для мене це був шок, бо водночас він користувався пропагандистськими штампами. В якийсь момент він заліз мені за пазуху, намагаючись намацати хрестик. Того не було. Тому вирішив, що я єврей.

Після кожного запитання мене били, не дочекавшись завершення відповіді. Згодом я намагався коротко формулювати думки.

Шансів вийти було дуже мало. Всі знали, що мій батько займає проукраїнську позицію, тому варіантів у мене було менше, ніж в Олега Сенцова. Світило кілька років.

Піднявся великий шум. Зірки російської попкультури Костянтин Меладзе й Володимир Пресняков говорили про людей, яких тримають у полоні. Це було не дуже зручне становище для російського керівництва. Бо в них же все "мирно і красиво". За шість днів один із тих, хто нас пакував, зайшов у камеру і сказав: "Збирайтеся, їдете додому. За вас просили дуже важливі люди". Досі не знаю, хто це був.

Після полону почав вивчати психологію. Цікавило, що відбувається в головах тих людей, які проводили допити. Багато дізнався про вплив пропаганди. Це справді перепрошивання мозку. Люди набувають посттравматичного синдрому, який не лікується.

Наш проєкт "Жовтий автобус" присвячений впливу пропаганди й боротьбі з цим. Ми поїхали у прифронтові міста, де її рівень дуже високий. Розуміли, що дорослої людини від такої посттравми вже не врятувати, адже матиме рецидиви навіть через багато років. А дітям можна вкласти зерна критичного мислення, завдяки яким вони виростуть вільні. Про прийоми роботи з підсвідомістю розповідаю на прикладі кишенькового злодія й фокусника. Вони користуються одними й тими ж засобами, але їхні мотиви різні. Так само у кінематографіста та пропагандиста.

З дітьми ми відверто, як друзі, ділимося тим, що відчуваємо. Вони самі придумують, про що буде їхнє кіно. Лише в Авдіївці діти знімали фільм із нагадуванням про війну. Це була філософська сага про інопланетянина, який прилетів на Землю і передав свої знання – що війну можуть зупинити талановиті люди, якщо об'єднаються. Такого сюжету не пропонували професіонали в Києві. А хлопці й дівчата з Авдіївки, які знають про війну більше за нас, змогли таке придумати.

Об'єктив камери знімає напруження. Якось у Дебальцевому знімав вечірнє світло в напрямку позиції ворога. І раптом побачив іскри на асфальті. Перша думка: "Так красиво. Що це?" А потім почув свист куль біля голови. Згодом військові жартували, що з мене не можна спускати очей, бо я передусім кінооператор, а не боєць.

Важко оцінити страхи. Коли зараз починається мінометний обстріл, мене бійці запитують, чи є адреналін. Кажу: "Ні. Таке буває, коли зняв кадр, а він без фокуса". Є розуміння: якщо долею написано, то міна прилетить прямо під ноги й нічого тут не вдієш. Нещодавно в Романівці біля мосту міна пролетіла за 20 метрів від мене і влучила в будівлю без даху. Більше був стурбований тим, що не вдалося це зафіксувати на камеру.

Заради повноцінного кадру, наповненого сенсом, можна й ризикнути. Але зараз я дуже обережно перебуваю "на нулі" на відміну від іноземних журналістів. Їхня легковажність мене жахає. Поводяться, наче діти. Думають, якщо на шоломі написано "Преса", то все буде гаразд. Не розуміють – російські окупанти відстежують тих, хто несе правду.

Намагаюся донести мотив українського народу через особистості тих, хто захищає свою землю. Хочу зняти великий фільм про наших героїв, тому повинен бути обережний.

Герої мають звикнути до камери, щоб бути відвертими у своїх проявах. Із цим мені щастить.

Люди, які взяли до рук зброю, розуміють свою боротьбу глобально – це війна 500-річних відносин із народом Московії. Кожен готовий ризикувати своїм життям заради майбутнього.

Війна закінчиться розвалом Росії. Це відбувається на наших очах.

Ця війна об'єднала схід і захід країни. Відчуття плеча різних областей зараз викристалізовується, але в цьому історичному змаганні не бере участі Крим. Жителі півострова не відчувають психологічного навантаження, яке переводить в обізнаність того, що вони громадяни. В історичній перспективі це проблема.

Україна здобула незалежність тому, що розвалився совок. Тоді ми не боролися, не проливали крові за свободу. 30 років у нас був карт-бланш. Ми не відчували цінності незалежності. А зараз платимо за неї дуже високу ціну. Це історична правда, по-іншому не буває. Зараз здаємо екзамен на незалежність і міцність. А кримчани в цей момент просто тремтять по кутках. Півострову доведеться пройти ще дуже складний шлях. Після розвалу Росії Крим на наступному колі переживатиме свою трагедію. Але все закінчиться тим, що повернеться до складу України. Тяжіння одне до одного пов'язане географічно.

Коли минулої осені Росія почала стягувати війська на кордон з Україною, в мене почалася параноя. Готувався до війни з листопада. Змурував піч, купив генератор. Підготував запас їжі й набір для незалежного існування – щоб була змога утримувати родину, якщо стане дуже жорстко. Тоді бачив, що дружина вважає мене трохи "кукукнутим".

24 лютого був в Італії, працював над фіналізацією міжнародного фільму. За день мав повертатись у Київ, але літаки вже не літали. Добирався на перекладних до Варшави, а потім – автобусом.

Очікував, що люди почнуть масово повертатися в Україну. У Варшаві став свідком цього. Погоджуюся з тим, як оцінив українців письменник Віктор Суворов. Ми, як бджоли, які збирають мед і нікого не чіпають. Але якщо хтось засуне лапу, то кожна бджола захищатиме свій вулик, навіть розуміючи, що загине. Під час війни цей героїзм українців для всіх став відкриттям.

Маємо робити все, щоб залишатися об'єднаними. Точно переможемо, якщо й далі допомагатимемо одне одному. Навіть коли війна триватиме місяцями чи й роками.

Після перемоги хочу почати знімати стрічку "Анексія Криму". Для нього рік пишемо сценарій. Якщо зараз справу довести до кінця, з'явиться можливість фільмувати на тих локаціях, що в ньому прописані. Коли буду в Севастополі, першим ділом піду на могилу батька, щоб покласти квіти. Потім скупаюся в Чорному морі, вип'ю келих вина і зустріну схід сонця.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×