У дитинстві в мене був гумовий вихователь – шланг від пральної машини. У мами не було часу розказувати: Ваню, треба робити отак і отак. Боляче було, але я не ображався.
Змалечку знав: якщо хочеш їсти, треба зготувати.
Можу слово в слово повторити уривок із "Зачарованої Десни" Олександра Довженка, де він стоїть, зачудований образами, а святого Миколая порівнює зі своїм дідом. Усе, що Довженко описав, було й у моєму житті. Дивишся на образ – і він дивиться на тебе.
Мій батько прожив 20 років сліпим. Пам'ятаю, він зайшов до кімнати. Вдарився ногою об стілець, скривився. Ми з мамою наступного разу все з дороги поприбирали. На такому побутовому милосерді я виростав.
Дорослим став тоді, коли заробив перші гроші. 13-річним працював у Києві на фірмі, яка виготовляла ліцензійне програмне забезпечення й розповсюджувала по школах. Я записував диски. За перший місяць отримав 30 тисяч купонів, за другий – 45 тисяч.
Єдиний бар'єр, який заважає людині почати щось нове – страх. У мене його не було. Своїх дітей теж вчу: якщо можете щось робити – робіть. Навчитеся виконувати це кваліфіковано – матимете по заслугах, а якщо робитимете з душею – отримаєте премію.
У людях найбільше ціную працелюбність.
Мені кажуть: ви – нетиповий священик. А ви хочете загнати мене в якісь шаблони?
З початком будівництва храму зрозумів, що таке time-manegment. Коли маєш велику відповідальність, мусиш ставитися до всього серйозно – починаючи від часу. Час – це мій найбільший скарб.
Бюрократія дістає. Шість років тільки землю для церкви оформляли.
Не даю всім, хто просить. Святі говорили: хай краще милостиня запотіє в твоїх руках, ніж потрапить у руки нечестивих.
Бачив, як один дідусь перед смертю прощався зі своєю жінкою. Вони були разом 50 років. У кожному слові відчувалося, що він прожив з нею радісне життя.
На похороні я теж плачу. Поховали 90-річну бабуню. На обличчі кожного покійника написано, як він помер, з яким настроєм. На обличчі цієї жінки був спокій, вона все зробила.
Найменше, що може зробити людина, – звернути увагу на чиюсь проблему.
Негарних жінок не буває, як і чоловіків. Краса – це унікальність.
Був період, коли я шукав свою єдину жінку. Заради майбутньої дружини лишився на три роки в училищі викладачем, доки вона вчилася. Коли побачив свою дружину, у голові і серці було якесь "дзинь". Побачив і зрозумів, що з нею зможу бути щасливий. Дякую їй за те, що вона щира. Любить щиро, гнівається щиро, робить щиро, не робить – теж щиро. Саме це я й хотів мати щодня.
Одну з жінок, в яку був закоханий, узяв за хрещену. Сказав їй: якщо ми фізично не поєднали долі, то будь духовною матір'ю моєму сину. Вдячний кожній жінці, з якою був. Бо тепер можу сказати: моя дружина – найкраща.
Скільки прощати? Довго й часто. Бог же терпить нас щодня.
Із дітьми в мене ділові стосунки. Кожен знає, що в нього є своя робота. Зараз їм довірили вчитися й дали знаряддя для науки, результатом їхньої роботи є оцінки. Якщо вони погано працюють – ми їм про це кажемо. Я не хочу тягнути своїх дітей, аби вони жили добре. Хочу, щоб вони самі створювали своє життя. Моє завдання – допомогти їм стати кращими. Обмежую їх від готової інформації, хочу, щоб мислили.
Дітям треба показувати суть кожної роботи. Щоб вони розуміли: бухгалтер, окрім того, що сидить на робочому місці, може ще й у тюрмі сидіти, бо ставить другий підпис. Варвара хоче бути лікарем. Коли мені робили хірургічні процедури, я її брав із собою до кабінету. Можливо, це не педагогічно, але потрібно.
Хочу, щоб діти знали: шануй батька та матір – і довго житимеш. Від цього залежить довголіття, а не від здорової їжі чи гарного сну.
Діти називають мене на "ти". Я до своїх батьків почав звертатися на "ви" з 15 років. До цього треба дорости.
Владика Софроній казав: одна дитина в сім'ї – це ідіот, двоє – це діти, троє – це вже сім'я. Я згоден.
Дуже добре виходить любити людей на відстані. А спробуй терпіти їх поруч. До нас переїхали родичі з Донецька. У них свій світ, своє бачення життя. Сприймати їх, коли роблять не те, що подобається мені, – це і є милосердя.
Мені страшно спілкуватися з людьми, які не співають. Коли людина співає, вона реалізовує те, що в неї на душі.
Телевізор перестав дивитися після лютневої революції. Бо мій мозок не може розставити на місця все, що відбулося. А телебачення пропонує готові штампи для розуміння. Золоті слова: ті, хто читають книжки, завжди керуватимуть тими, хто дивиться телевізор.
Люблю Україну. Для мене це не вишиванка, не калина, не тин. Це – люди.
Я не маю відповіді на запитання: що таке життя? Живу за принципом: у людини є вибір.
Найкращий урок життя – смерть близьких.
Друг – це той, з ким можна робити справу.
Моє щастя в тому, що я – не самотній.
Людина живе у стосунках із Богом – хочемо ми цього чи ні, визнаємо це чи ні.
Коли є гроші – добре, немає – не страшно. Якщо не вистачає – треба знайти справу, яка приноситиме дохід. Якщо я зніму хрест і сяду за кермо – буду хорошим таксистом. Можу взяти лобзик і майструвати по дереву.
Професійне зростання священика – навчитися досконало любити.
Втомлює загальна збідненість, нужденність людей.
Сільські люди щасливіші: вони частіше дивляться на небо, більше працюють і спілкуються.
Не знаю жодного святого товстого – усі вони сухенькі. А от священики переважно не худі.
Коли виникає зневіра, відчай, беруся за будь-яку фізичну роботу.
1 
1
Коментарі