Дощове таксі

- Виходьте. Таксі вже під'їхало. Червоний Lanos.

Іде дощ. Дістаюся до машини. Опиняюся на задньому сидінні.

- Тут зручніше, - відповідаю на здивований погляд водія, намагаючись вмоститися як дитина, колінами назад. - Притулятися до крісла боляче - в мене рана на спині.

- Вогнепал чи ножова?

- Скальпельна, - уточнюю, і ми від'їжджаємо від лікарні, де я її отримала.

Таксисту весь час телефонують на мобільний. З розмов дізнаюся: я в нього сьогодні - перша. І взяв мене лише тому, що живу дорогою до офісу, куди треба здати виручку.

- Дощ, і все - у Києві стихійне лихо. Центр стоїть, їзди ніякої.

Якби не родина, працював би чотири дні на тиждень

Знову тринькає мобіла. Цього разу мій водій консультує товариша, як проїхати на вулицю Лаврську. Сипле назвами вулиць, провулків, поворотів. Працює краще за GPS. Кажу цей комплімент вголос.

- Місто непогано знаю. Вже шостий рік таксую. У нас люблять вулиці по кілька разів перейменовувати. От була собі вулиця Січневого повстання. За Ющенка стала Мазепи, а тепер від неї відділили ще Лаврську. Це що, принципово? Але нас не питають. От зараз хочуть зробити всі таксі в столиці зелені. Чому такі, якщо вони зазвичай жовті, не пояснюють. Маразм!

Об'їжджаємо пробки й дірки на дорогах. Розмова переключається на дорожнечу. Чобітки для маленької донечки коштують водієві кілька днів роботи. І це - коли клієнт "клює". А їздять на таксі наші люди тепер менше, бо дорого.

- Якби не родина, працював би чотири дні на тиждень. Одному багато не треба, - підсумовує таксист уже біля мого парадного. - Однак я задоволений роботою. Тому що вільний - працюю сам на себе. Ось сьогодні немає настрою, бо дощ. Бережіть себе.

Розраховуюся із чайовими. Виповзаю з автівки. Дивлюся у слід червоному таксі. І не хочу, щоб його перефарбували в зелене.

×