– Та я даже мертвого заплатить заставлю, – гигоче кондуктор трамвая, перевіривши наші квитки.

– Дякую, ми поки що живі, – відказую. Я той квиток і не ховала, а Оля не хотіла діставати спершу – він же не контролер.

Це зауваження дядька роз'ятрило, і він запорпався у сумці в пошуках посвідчення. Не припиняв, навіть коли Оля вже показала йому закомпостований квиток. Дістав, хвалиться, що відтепер він – кондуктор-контролер. Просто контролерів скасували, надавши кондукторам необмеженої влади.

– Вам хоч доплачуватимуть за це? – запитую.

Каже, що він з кого хочеш гроші вирве. Монолог перебиває пасажирка у плащі:

– А у вас нету ножничек? У меня шарфик в молнию попал, нервничаю.

– Ножницы, ножи – это холодное оружие. Лучше пистолет, – каже контролер.

– Ну, тут уже сегодня одного журналиста убили, недалеко, на Дегтяревской.

– Политика, – виправляє кондуктор.

– Журналиста, – наполягає пасажирка.

– Политика, – суперечка починає нагадувати класичне "утопивсь-повісився".

– Политика вчера, сегодня – журналиста, – каже жінка.

– Лез куда не надо, – робить висновок контролер.

– Лізти куди не треба – робота журналіста, – втручаюся безвідносно до імені вбитого Олеся Бузини, про якого йшлося у суперечці. – Якби журналісти не лізли куди не треба, то життя всім іншим не було б.

Оля підкидає ще кілька аргументів. Але не думаю, що всемогутній кондуктор трамвая з нами погоджується. Кінцева зупинка.

"Я б краще називала його письменником, чи що", – думаю собі виходячи. Бо надто вже інше значення для мене дотепер мала фраза "убили журналіста". Вона викликає в пам'яті обличчя Георгія Ґонґадзе й Ганни Політковської.

×