День прапора, 23 серпня, завжди здавався бюрократичним святом, придуманим чиновниками для перекидних календарів. Тепер – ні. Пригадалася історія, так і не розказана свого часу.
П'ятниця, 29 листопада 2013-го, опівдні заходжу на Майдан – пофотографувати для репортажу "на культуру". Натрапляю на живописний кадр – художниця Марина Соченко пише етюд Майдану з переходу над "Глобусом". Вразило, як їй взагалі вдається працювати пензлем – у рукавичках, під рваним холодним вітром із дощем. Але той настрій початку Майдану – це був драйв. На полотні мерехтіли зірки на прапорах ЄС, бочки з вогнем, люд у яскравих шаликах. До художниці підходять хлопці й просять написати на їхньому синьо-жовтому прапорі "Житомир".
Пані Марина виводить букви пензлем із червоною олійною фарбою. І тут здіймається вітер, вириває мокрий від дощу прапор і склеює, розмазує напис. "Житомир" тече по прапору кривавими потоками. Всім прикро, художниця виправляє, наскільки можливо, і хлопці йдуть.
За місяць пані Марина запрошує на свою виставку – біля Будинку профспілок. Усі картини написані на Майдані, разом із тим першим пейзажем.
– Той прапор, що вирвався – ніяк не можу забути, – каже. – Напис розмазався, наче кров – а вночі на Майдані побили студентів. То було, як передчуття.
Ці слова і картинки перед очима б'ють мене струмом. Наче дрібниця, але символічна. Такі збіги супроводжують нас постійно. Ти не можеш нічого змінити – тільки помітити. Напевно, щоб зайвий раз знати, що все – не випадково. Кожна зустріч і кожна розмова. Навіть підслухана, як та, у підземній пластиковій кав'ярні під Майданом у перші дні протестів. Друга ночі, львівські студенти у синьо-жовтому прапорі відігріваються чаєм.
– Здається, цей прапор гріє, – каже дівчина хлопцеві.
– Червоно-чорний треба було брати. Він пік би.
3 
1
Коментарі