– Женщина, паехали, куда? Садысь! – оточують нас таксисти на розбитому асфальті автовокзалу в Кутаїсі.

Машини не потребую – я вже приїхала. Але грузинські таксисти краще знають, що мені треба. Ховаюся за спинами чоловіків. Нас семеро. Що справді потрібно – камера схову.

– Камэра хранения? Вот камэра хранения, – підводять до бабці, яка продає цигарки й "сємєчкі".

Та встає, підіймає куртку з ящика і відкриває його – ось.

– Я – камэра хранения.

Шукаємо далі. Врешті валіза опиняється поряд із дровами і битим реманентом за більш-менш офіційним сірим склом.

Прямуємо пішки на ринок. Треба поміняти гроші – друзі на мить лишають мене саму. Простягаю долари в обдерте віконечко. Роззираюся. Паніка. У кіно в таких кадрах героїв зазвичай грабують. Мені ж видають ларі. Все правильно, але чомусь злякалася.

Зачэм инжир, яблоки есть, яблоки вкусный!

– Вам вино черное или белое? Три лара литр, – чорним тут називають червоне. На наші – 15 гривень.

– Черное. Чуть-чуть, – але наливають повний келих.

Відсьорбую, не подобається, прошу інше. Залишок жінка повертає в пляшку. Наступне купую.

– Можна перелить в пластик? – прошу продавщицю аджики.

– Да! – дістає пляшечку з рештками коли і вбовтує туди червону жижу.

Раптом хтось ззаду тягне за плечі. Обертаюся – носом в булки.

– Лаваш свежий! Вам какой?

Хапання за руки – тут головний ринковий інструмент.

– У вас есть инжир? – питаю в чоловіків із сухофруктами.

– Зачэм инжир, яблоки есть, яблоки вкусный!

Іду вибирати сир. Відкушую половинку шматка, пригощаю друга. Хочу брати, але жінка все ріже й суне нам куштувати. Разів п'ять намагаюсь зупинити словами й жестами. Пояснюю: все, купую. Але вона далі длубає яму в моїй голівці сиру. Зла, розвертаюсь, купую в іншої. Не куштуючи.

×