13 лютого у конференц-залі академії наук України попрощалися з філософом Мирославом Поповичем. Він помер 10 лютого на 88-му році життя у власній квартирі. Мав проблеми з серцем. Переніс операцію, а після неї - кілька мікроінсультів.
Провести Мирослава Поповича в останню путь зібралося біля тисячі людей. Серед присутніх — співробітники, відомі письменники, філософи, політики і студенти. Черга охочих попрощатися з філософом простягається на два поверхи будівлі. Люди несуть червоні гвоздики і троянди.
"Востаннє бачилася з Мирославом Володимировичем за тиждень до смерті, - каже провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Галина Бондаренко. Вона близько товаришує з родиною Поповичів більше 30 років. Сьогодні допомагає впоратися з останніми приготуваннями до прощання. - Він лежав вдома після операції. Не ходив, але вже підтягувався на перекладині руками. До останнього пробував бути активним. Раніше щоранку робив зарядку і виходив на прогулянку. Був жайворонком — прокидався дуже рано і працював".
"Знаю його з дитинства, - каже завідувач кафедрою філософії і культурології університету "Чернігівський колегіум" Марина Столяр, 56 років. - Він спілкувався багато з моєю мамою. З дитинства пам'ятаю два ім'я — Попович і Кримський. Тоді уявляла їх добрими веселими гігантами-близнюками, які все знають і випромінюють щастя та радість. Потім він був моїм викладачем у Київському університеті, керівником дисертації кандидатської. Був дуже демократичним викладачем. Це типовий європеєць. Наше уявлення про те, яким має бути європейське мислення, формування завдяки його образу. Мирослав Володимирович був дуже толерантним, вислуховував будь-яку точку зору, ніколи не гнівався, до всіх був привітним і щирим".
Біля труни на стільці сидить дружина 76-річна Лідія Артюх. Сиве волосся покриває чорною хусткою. Біля неї — донька Ліна і внучка Белла. Приймають співчуття від друзів і співробітників Мирослава Володимировича.
"Я дуже переживаю за внучку Беллу. Вона ніжна і вразлива", - каже Галина Бондаренко чоловікові, що стоїть поряд.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це були стосунки старшого і молодшого колєґ" - Забужко розповіла про останню зустріч з Мирославом Поповичем
Президент Петро Порошенко та прем'єр-міністр Володимир Гройсман кладуть букети червоних троянд. Перед труною президент хреститься і вклоняється. Підходить до родини, кожному тисне руку та висловлює співчуття.
"Я можу сказати, що певною мірою пан Мирослав був моїм вчителем, - каже згодом. - Востаннє ми бачилися під час зустрічей з ініціативою "Першого грудня". Мирослав Попович був повністю занурений в роботу, в поради. Він дуже переживав за Україну, піклувався за те, що ми маємо зробити. Для мене це була надзвичайно сильна підтримка".
Президент та прем'єр покидають приміщення академії наук України за десять хвилин. З високопосадовців на панахиду залишається міністр культури Євген Нищук.
"Мені, насправді, було цінніше бачитися з ним і говорити в буремні часи Майдану. - ділиться міністр пізніше. - Він був безпосередньо на сцені, зачитував резолюцію від "Першого грудня". Пам'ятаю, як його представляв. Його прихід додавав сили і віри у те, що ми все правильно робимо, бо коли така людина приходить, значить, це вірний шлях. Мирослав Попович робив усе виважено і твердо. Не мав жодного сумніву, не гарячкував. Він впевнено говорив: "Треба зараз поступити отак". Видно було в його очах, що він свої рішення продумував не одну ніч, тому так спокійно про це говорив".
Після панахиди слово беруть співробітники Інстуту філософії імені Григорія Сковороди. Від ініціативної групи "Першого грудня" виступає дисидент і громадський діяч Йосиф Зісельс.
"Мирослав Попович був світлою, мудрою і мужньою людиною. – зачитує він останнє слово про філософа від об'єднання. - Мудрість же завжди має золотий запас етики, гуманізму, добротворення. Ми знали Мирослава Володимировича, нашого колегу й однодумця, саме таким: людяним, усміхненим, небайдужим до громадських справ".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мирослав Попович: починається нова доба для України
"Востаннє ми, члени ініціативної групи "Першого грудня" бачили Мирослава Володимирвича на своєму засіданні в грудні, - додає Йосиф Зісельс від себе. - Тоді він, незважаючи на свій тяжкий стан, хворобу, слабкі сили, прийшов. Навіть виступав там. Але для нас головне було не його слова, а присутність. Такі люди, як він і ті, що пішли перед ним у вічність — блаженніший Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Богдан Гаврилишин — цементують наше невеличке об'єднання, надихають на подальшу працю. Навіть коли вони відсутні, їхня духовна і моральна присутність для нас важливі".
Попрощатися з філософом прийшли його студенти.
"Мирослав Володимирович викладав нам в аспірантурі. - каже аспірантка Інституту філософії Радислава Чекмишева, 28 років. Вона вбрана у чорну сукню, принесла гвоздики. Очі — червоні від сліз. - У нього були блискучі лекції про Григорія Сковороду. Цей цикл лекцій мені чи не найбільше запам'ятався з усього, що я мала честь слухати. Був завжди дуже мудрим і лагідним. Казав, що треба все тричі зважувати. Його настанови були не авторитарними, а м'якими. До кожного знаходив особливий підхід".
Прощання з Мирославом Поповичем тривало біля двох годин. Після того труну винесли із залу. Його поховали у Києві на Байковому кладовищі.
Мирослав Попович - філософ, академік НАН України.
Народився 12 квітня 1930 року в Житомирі. Мати - вчителька, батько загинув на війні. Закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Із 1953-го по 1956-й працював учителем історії, згодом - директором школи у селі Золотий Потік на Тернопільщині. Закінчив аспірантуру Інституту філософії НАН України. Доктор філософських наук. Від 1974-го - професор. Один зі співзасновників Народного руху України. З 1992 року - член-кореспондент НАН України. 2002-го очолив Інститут філософії імені Григорія Сковороди.
Досліджував соціально-політичні процеси в Україні та світі, історію української філософської думки. Написав праці, присвячені Миколі Гоголю, Григорію Сковороді, світогляду східних слов'ян. 2005-го вийшла книжка "Червоне століття". 2009 року - "Культура: ілюстрована енциклопедія України", 2011-го - "Бути людиною". Головний редактор журналу "Філософська думка", президент Філософського товариства України, товариства "Україна - Франція". Почесний професор Києво-Могилянської академії. Почесний доктор Національного університету імені Тараса Шевченка. Учасник Ініціативної групи "Першого грудня". Має багато відзнак та нагород, зокрема - орден "За заслуги" ІІІ ступеня, орден князя Ярослава Мудрого, французький орден Почесного легіону.
Любив куховарити. Вів кулінарну програму на телебаченні. Володів польською, німецькою, англійською, французькою та чеською мовами. Був одружений із Лідією Артюх, етнографом. Виховали доньку Аліну й трьох онуків. Поховав синів: 32-річного Сергія та 41-річного Богдана.
Помер 10 лютого 2018-го.
3 
1
Коментарі