Я росла в російськомовному середовищі. На той час, коли мала йти до школи, у моєму місті української просто не було. На уроках мови діти сміялися зі слів "кватирка, "краватка". Найбільшого розумаку можна було збити з пантелику, запитавши, що таке "сокира", "паркан" чи "шкарпетки". В родині панував суржик. А на канікули я їздила на Волинь до бабусі і там розмовляла українською.
Пошук місця в житті після школи привів мене на філфак педвузу. Не скажу, що це було за покликанням. Однак я намагалася бути принаймні послідовною.
На останньому курсі на Великодні свята заздалегіть чкурнула додому. Там виникли проблеми з газовим обладнанням, а тут за два дні Паска, потім травневі — і так два тижні вихідних. Щоб терміново викликати майстра, треба було йти писати заяву.
Час пообіді, Страсна п'ятниця, контора майже порожня. Я - єдиний, нежданий відвідувач. Розгублено пояснюю ситуацію, мовляв, раніше не могла, студентка, щойно з сесії приїхала…
- Пишите заявление на имя начальника, образец на стене.
Пишу заяву, підписую, несу на візування начальнику. Він недбало бере її, ковзнувши поглядом, різко кладе на стіл.
- Что это? - на його обличчі вираз не інакше як "брєзґлівості". Я написала заяву українською, старанно переклавши зразок.
- Заява... На кого ты, говоришь, учишься? - крізь зуби цідить чиновник.
- На вчителя української мови.
- Скажи своей маме, что она зря выкинула деньги!
Наступного ранку о пів на дев'яту в наші двері гупає бригада газовиків. За півгодини все ладнають, о дванадцятій ми вже печемо паски. Мабуть, чиновник таки пошкодував мене і мою нерозважливу маму.
Через останні подї я замислилась: чи не був він тоді правий? Що це було? Шовінізм чи далекоглядність?
3 
1
Коментарі
22