Поки "профессиональные русские" ніби захищають "права русскоязычных", якими ті й без того забезпечені, мова кримських татар зникає. Веде її в могилу байдужість народу. Апатія співвітчизників веде національну культуру до асиміляції і фактичної смерті. Якщо ситуація розвиватиметься так і далі, то років через двадцять-тридцять мова корінного населення півострова зникне. В кращому випадку кримськотатарською будуть розмовляти тільки літні люди та купка інтелектуалів, яким "за націю соромно".
За 20 років у Криму не було жодного випадку, щоб кримські татари прийшли під будівлю райдержадміністрації або республіканського міністерства освіти з вимогами, щоб їхніх дітей вчити рідною мовою.
Громадські активісти та представники кримськотатарського меджлісу звинувачують то державну мовну політику, то місцеву владу, яка, мовляв, робить усе, щоб кримськотатарські учні не вчили мову пращурів. Так, національні стереотипи нікуди не зникли. Вони є в кожному суспільстві, але питання в іншому. Мова народу буде існувати до тих пір, поки є люди, які нею розмовляють. Припустімо, директори шкіл спеціально ставлять мову п'ятим чи восьмим уроком, або формують розклад так, щоб паралельно з татарською йшла математика чи фізика. Звичайно учень, який планує вступати до технічного або економічного вишу, піде на математику. Батьки про це знають, але нічого не роблять. Цьому важко знайти пояснення. На початку 90-х років, коли народ повертався в Крим, людей більше турбували матеріальні питання: як збудувати дім, одягти та нагодувати дітей. Такими проблемами переймались не тільки кримські татари. Зараз, як би там не було, ситуація краща, але пріоритети залишилися незмінними. За 20 років у Криму не було жодного випадку, щоб батьки-кримські татари прийшли під будівлю райдержадміністрації або республіканського міністерства освіти з вимогами вчити дитину рідною мовою. Хоча приводів було достатньо. Замість цього ми бачимо якісь незрозумілі "шествия" так званих козаків із прапорами династії російських царів Романових та політичну метушню навколо введення другої державної мови. Власні культурні права захищають хто завгодно, тільки не кримські татари. Їх більше цікавить, як збудувати смердючий шалман на узбережжі та торгувати там самсою або чебуреками.
Я мав 11 років. Дідусь на вулиці розговорився з хлопцями. Він розмовляв рідною мовою, вони відповідали російською. "Чому ви не говорити так, як батьки?", - питає. Парубки розвели руками: "Ми кримськотатарську тільки розуміємо. Спілкуватись не можемо". Хлопці пішли геть, дід проводив їх з сумом на очах. Потім повернувся до мене і жорстко промовив: "Закіре, щоб я ніколи не чув від тебе таких слів. Це собаки розуміють, але говорити не можуть. Людина живе там, де її Вітчизна, землі пращурів, а собака - там, де годують".
Зневага до рідної мови проявляється скрізь. Перше, що впадає в очі: російсько-татарський суржик. Він став головним засобом для спілкування у національному середовищі. Незнання кримськотатарської вже норма, до якої звикли. Діди та бабусі ще намагаються щось зробити, але їх голоси лунають все тихше. Один епізод запам'ятався мені на все життя. На дворі був 1996 рік, мені тоді було одинадцять. Дідусь на вулиці розговорився с хлопцями. Він розмовляв рідною мовою, вони відповідали російською. "Чому ви не говорити так, як батьки?", -- питає він у них. Парубки розвели руками: "Ми кримськотатарську тільки розуміємо. Спілкуватись не можемо". Хлопці пішли геть, дід проводив їх з сумом на очах. Потім повернувся до мене і жорстко промовив: "Закіре, щоб я ніколи не чув від тебе таких слів. Це собаки "розуміють, але говорити не можуть". Треба бути людиною, бо людина живе там, де її Вітчизна, землі пращурів, а собака - там, де годують". Роздратування діда можна зрозуміти. Його, семирічного хлопчака, сталінська репресивна система в одну мить перетворила у "врага народа", пограбувала, відібрала оселю та рідній край, кинувши у марійськи ліси. Далі були роки життя на чужині. Надія повернутися до Криму зігрівала душу навіть у найскрутніші миті. І цей світлий день настав –– кримські татари повернулись. Так, щось роблять для відродження національної культури, є кримськотатарський театр, бібліотеки, музичні ансамблі, але молодь цікавиться цим мало.
У Криму діють 15 шкіл, які називають "національними". Назва –– формальність. Чим "національна" відрізняється від звичайного середнього навчального закладу? Тим, що в ній на тиждень припадає дві години на кримськотатарську мову, та стільки ж на літературу. І все! Фактично, різниці ніякої нема. Діти йдуть до школи не знаючи мови. Саме страшне те, що батьки пишуть заяви з проханнями не вчити дітей кримськотатарській мові, бо, мовляв, дитина буде "погано знати російську або українську".
У школах Криму навчаються близько 35 тисяч кримських татар, кожен п'ятий з них взагалі не вчить рідну мову - навіть на факультативах. На південному узбережжі ситуація ахова. Рідну мову там вчать приблизно 150 учнів. Наші політики про це добре знають. Постійно говорять, але далі слів мова про мову не йде.
1 
1
Коментарі
57