— Не розумію людей, які б'ються за правильність висловлювань українською. Страшніше, коли виникає питання — якою мовою говорити в Україні. Це яскраво показав 2014 рік. Якщо десь є російськомовні громадяни, то сусід завжди знайде привід прийти їх "захищати", — каже авторка книжки "Спільна мова. Як народжуються і живуть слова" 34-річна Анастасія Левкова.
— Я не проти того, щоб люди розмовляли у своїх сім'ях або з друзями російською чи будь-якою іншою мовою. Це їхня приватна справа. Я проти підтримки російської на рівні держави. На жаль, у нас так. Перебуваємо у полі впливу "русского мира".
У книжці хотіла показати, що мова — живий організм. Не варто заганяти її в шаблони. Діалекти мають не менше прав на вживання, ніж літературна мова.
— Майже фізично відчуваю, як мова витанцьовує на наших язиках. Хотілося передати це відчуття іншим, показати різні стилі мовлення. Чи варто аж так стежити за тим, щоб усе говорене було літературним? Мала намір поглянути, чим суржик шкодить. Та як ним можна бавитися.
Що несподіваного побачили в розвитку мови останнім часом?
— Наша мова зазнає великого впливу англійської. З цим сьогодні стикаються, усі мови світу. На диво, паралельно в українській відроджуються застарілі слова. Наприклад, "ніт" може комусь здаватися новітнім, жаргонно-грайливим. Та його вживали у своїх творах Панас Мирний і Павло Грабовський на зламі ХІХ–ХХ століть. Багато слів у радянські часи вважали застарілими, діалектними. В останні 30 років повернулися до активного вжитку "відсоток", "навзаєм", "часопис".
Літературною мовою розмовляють мало людей. Це погано?
— Літературна — це лиш тонка крига на великій потужній ріці всієї мови. Це результат домовленості між науковцями. Потрібна для того, щоб різні прошарки населення та регіони могли порозумітися між собою. Варто пильнувати, щоб мова була літературною на телебаченні, в освіті, в державному апараті. Те, як люди розмовляють між собою, — приватна справа кожного. Комусь подобається висловлюватися літературно, а хтось говорить діалектом. Хтось не може жити без жаргону. Нічого поганого в цьому немає.
Інша річ із суржиком. Його поширеність залежить від позицій російської. Тож боротися треба не із суржиком, а утверджувати українську.
Політики й громадські активісти у мовних дискусіях часто беруть за приклад інші країни. Чи можна наш шлях розвитку мови порівнювати з кимось?
— У всіх різні стартові умови. Наша проблема в тому, що ми будуємо державу тоді, коли більшість західноєвропейських країн вже це зробили. Тепер можуть бавитися в толерантність і політику культурного різноманіття. Франція у ХІХ — першій половині XX століття придушувала малі мови. Велика Британія насаджувала англійську через заборони й дискримінацію. Там пройшли шлях утвердження, на який ми лише стали.
Я проти заборон і прихильно ставлюся до культурного різноманіття. Та мені не подобається, як граються в толерантність із російською мовою медіа й освіта. Це потрібно зупинити. Слід карати за публічну зневагу до державної мови. При цьому всіляко підтримувати україномовних людей, медіа та культурні події. Телевізор, кіно, радіо, музика, книжки й навчання мають величезний вплив. Справжні державники їх не можуть ігнорувати.
Чи маємо шанси найближчим часом подолати русифікацію?
— Зараз намітилася тенденція до повернення російської в інформаційний простір. Попередні здобутки можуть звестися нанівець. Прикро, що в поширенні української проявляють ініціативу переважно ентузіасти, немає централізованої політики.
Наша держава мусить докладати зусиль для збереження й поширення своєї мови в рази більше від інших, бо є дуже небезпечний сусід. Маємо вистояти не тому, що "свобода — понад усе" чи "рідна мова — калинова, солов'їна й наймиліша в світі", а тому, що цей сусід — антицивілізаційний. Із його приходом втратимо цінність людини. Для Росії людина — це ніщо.
2 
1
Коментарі