"Ніколи не думала, що зможу так багато працювати"

— Працювала швачкою два роки. Офіційно влаштовувати власник підприємства не захотів. Доки вчилася, була стипендія і зарплата. На життя вистачало. Потім навчання закінчилося і довелося орендувати квартиру. Грошей бракувало, постійно позичала в батьків або знайомих, — розповідає 25-річна Валентина Смугаста з міста Рудки Самбірського району Львівської області.

— Вирішила, що єдиний вихід — їхати на роботу за кордон. Почала шукати пропозиції в інтернеті. Начиталася відгуків про те, що можна натрапити на шахраїв. Вирішила розпитати у знайомих. Написала мені дівчина, з якою я жила в гуртожитку. Виявилося, працює в Польщі. Умови роботи хороші, оплата теж. Її роботодавці якраз шукали ще одну швачку. Я вирішила поїхати туди працю­вати спочатку на місяць. Якщо не вийшло б, то повернулася додому. Зробила біометричний паспорт. Він дозволяє бути на території країн Шенгенської зони до трьох місяців. Вже рік працюю в Польщі. Зробила робочу візу.

Українські заробітчани в основному знаходять роботу за кордоном через перевірені ліцензійні агентства з працевлаштування чи через друзів, родичів, знайомих. 43% працюють за кордоном від одного до трьох місяців.

— Умовами роботи задоволена, — продовжує Валентина. — Працюю в місті Ополе. Воно є одним із найстаріших у Польщі, тому люблю там гуляти. Зарплата — 3 тисячі злотих. Якщо курс по 8 гривень, то це виходить 24 тисячі гривень на місяць. Працюю шість днів на тиждень, один вихідний. За проживання сплачую 250 злотих, це за комунальні. Харчуюся за свій рахунок. Шиємо вироби зі шкіри. Спочатку було важко. Ніколи не думала, що зможу так багато працювати. Вже втягнулася.

×