27-річна Тетяна Лясковська з листопада минулого року перебуває у виправному центрі N128 в селі Маріямпіль Галицького району Івано-Франківської області. Це приміщення колишнього жіночого монастиря. Тут жінок, яким залишилося кілька місяців до звільнення, призвичаюють до життя на волі.
— У колишньому монастирі понад сім десятків ув"язнених жінок віком від 20 до 50 років. Це злодійки, вбивці, наркомани та матері, які знущалися над власними дітьми. Основний термін вони відбули в колоніях суворого режиму. Більшість засуджених задіяні у виробництві, — розповідає заступник начальника департаменту з питань виконання покарань в Івано-Франківській області 45-річний Василь Бурак.
Бранки самі оплачують усі комунальні послуги, тому підробітком не гребують, працюють навіть на полях місцевих ґазд. Після виходу на волю чимало жінок заводить сім"ї й залишається жити в Маріямполі.
Лясковську перевели до виправного центру із жіночої в"язниці у Дніпродзержинську.
— Сіла по дурості, — сумно дивиться у вікно молодиця. Помітно, що їй важко говорити з чужою людиною. Чорне з відблиском волосся лежить на згорблених плечах. — Із Женею, моїм чоловіком, познайомилася в барі. Він мені приглянувся відразу — веселий був. Довго не зустрічалися. Відгуляли весілля. Батьки не противилися. Знала, що він уже сидів за крадіжку, але вірила, що просто оступився. Жили з моїми батьками. Мама нам в усьому помагала: їсти зготує, з трирічною Богданочкою посидить.
Тетяна морщить лоба.
— Доця не раз приїжджала із мамою до мене з рідного Полонного Хмельницької області, — веде далі після паузи. — Знає, що я "тут працюю". Але коли їдуть додому, дитина запитує в бабусі: чи правда, що її мама — бандитка? Бо про це постійно кричить її вихователька в дитсаду.
Ув"язнена відвертається до стіни, глибоко вдихає повітря, щоби стримати сльози.
У СІЗО вона довідалася, що на п"ятому місяці вагітності
— Тут не можна плакати, — Тетяна швидко кліпає очима. — Коли тобі боляче, а ще як заплачеш — інші лише радіють, відверто сміються в обличчя. Я тут не плачу. Працюю у швейному цеху. Намагаюся якомога більше втомитися, щоби міцно спати, не думати багато про дітей, — стискає лівий кулак, аж кісточки побіліли.
— Як усе трапилося? — запитую.
— У квітні 2003 року разом із чоловіком та його друзями поїхали відпочивати у кафешку, — розказує Тетяна. — Женя сказав, що спочатку заїдемо до знайомої. Попросив мене подзвонити у двері, мовляв, коли мати побачить усю компанію, не відпустить дівчину. Я повірила. Коли відчинилися двері, відштовхнувши мене набік, хлопці залетіли до квартири й почали бити жінок. Як потім виявилося, вимагали грошей, — напівзавченим текстом на одному диханні випалює найтяжче Лясковська.
Чоловіків судили за розбійний напад. Євгенові дали дев"ять років, запроторили до в"язниці в Сокальському районі на Львівщині. Тетяну мали судити як співучасницю. У СІЗО вона довідалася, що на п"ятому місяці вагітності. У січні 2004 року народила другу доньку Олю.
— А в травні мене на чотири роки позбавили волі, — продовжує Тетяна. — Із Женею не переписуюся. Ніяких контактів — я так постановила. Він поламав не лише моє життя. Він позбавив дівчаток батьківської любові.
За дітьми Лясковської доглядає 50-річна баба Оля — мати Тетяни. Вона оформила декретну відпустку.
На життя у виправній установі Тетяна не скаржиться. Каже, що заслужила — те й має.
— Посилки й передачі дозволяють отримувати без обмежень, тому харчі й одяг привозить мама, — говорить жінка. — Раз на місяць маю право спілкуватися з нею до чотирьох годин на короткому побаченні або ж до трьох діб — на довготривалому. Для цього в установі є спеціально обладнані кімнати. Послуги платні: за добу — 10 гривень. А по телефону можна розмовляти хоч щодня.
— У Товмачику, де сидять чоловіки, в кімнату побачень шикується черга, а в Маріямполі у жінок таке дуже рідко побачиш. Цих жінок провідують і чекають не всі, — зауважує начальник центру, майор внутрішньої служби 35-річний Андрій Васильчук.
Тетяна Лясковська рахує дні до виходу за ворота колишнього монастиря.
— Удома відпрацюю випробувальний термін на фарфоровому заводі. А там видно буде, — втомлено каже. — У Дніпродзержинську навчилася шити, на волі не пропаду. Мушу доньок на ноги ставити, боюся зустрічі з ними. Однак мушу вберегти їх від такої долі.
2 
1
Коментарі