Туристи до нас хлинули, от і дорогу зробили

 

— Торгівля буде йти до Нового року. У грудні купують макітри, каструльки для куті на Святий вечір. До травня застій. За цей час наробляємо кераміки на літо, доки почнуться екскурсії до замків, де збуваємо вироби, — розповідає Іван Луковський, 28 років.

Зранку у вівторок підвозить бордовим "Опелем-100" до села Гавареччина Золочівського району. Воно знане своєю керамікою. На початку ХХ ст. тут були 60 гончарних печей, понад сотню майстрів. За радянської влади промисел занепав. Його намагалися відродити на початку 1990-х, не вдалося. Зараз працюють четверо гончарів. Луковський — один із них.

— Газ не проводять, бо мало мешканців, — продовжує, коли їдемо біля лісу при дорозі. — На зиму дровами запасаємося. Сусідні ліси якийсь депутат Верховної Ради викупив, приватизував. Тепер нікого туди не пускають. Щастя, що до нашого не дійшов. Тоді не було б чим палити. З грибів та ягід місцеві живуть. Дорога у нас краща, ніж в інших селах. 1984 року гончар Дмитро Вислинський здобув золоту медаль на Міжнародній керамічній виставці в Італії. У той час туристи у Гавареччину хлинули, от і дорогу зробили.

Гончар відчиняє двері старої дерев'яної хати, на якій висить плакат "Гаварецька кераміка". Одну з кімнат займає майстерня. У кутку стоїть гончарний круг, на стіні — обляпаний глиною килим. На столах і полицях розставлені ще не обпалені миски, макітри, кавові турки.

— З дитинства допомагаю старшим гончарям, — Іван чистить пристрій. — Пам'ятаю, як вони на фіру накладали горшки і декілька днів продавали по селах. Дещо обмінювали на продукти. Я вчився в Олеському училищі на водія. Працював у Білому Камені на папірні — там затримували зарплату. Поїхав у Київ на будову. А п'ять років тому взявся за ремесло. Друзі круга подарували. Одного разу з напарником на двох 10 тисяч заробили. Натішитися не могли. А так у місяць маю до 2 тисяч. Оформився приватним підприємцем, 600 гривень із заробітку віддаю на податки.

Неподалік майстерні на вулиці стоїть велика піч для випалювання кераміки. Вона обкладена землею, всередині горить вогонь.

Поряд з піччю — два напіврозвалені будинки. Раніше тут була школа гончарства.

— Казали, що для її відновлення 500 тисяч гривень виділили. Але то тільки слова, — майстер розводить руками. — Тут були музей, майстерня. Тепер не маємо збуту. Мої вироби продаються у замках — Підгорецькому, Олеському, Золочівському. Маю домовленості з сувенірними крамничками. Перекупщики роблять велику націнку. Макітри у мене купують по 40-50 гривень, а продають по 120-170. Турочку під каву за 40 гривень збувають за 180. Якби вони скинули ціну, люди більше купували б, у нас був би більший попит. А ще конкурентів маємо. Багато гончарів у Червонограді. Аби вироби були чорними, додають в глину шини від машин. Це ж шкідливо.

У селі живуть 56 людей. Майже всі пенсіонери. Єдина учениця ходить до школи в сусідній Білий Камінь за 4 км. Двічі на тиждень, у вівторок та суботу, в село з райцентру заїжджає рейсовий автобус.

Найкращими майстрами у селі називають братів Євгена та Богдана Бакусевичів. Мистецтво перейняли від покійного батька. У 1990-х роках по їхні вироби шикувалися черги.

— Гончарства вчився з 13 років, — розповідає телефоном Богдан Бакусевич, 39 років. — У 15 став спеціалістом. Чотири роки тому з Італії повернувся. Один чолов'яга з Молдови там відкрив гончарну фабрику. У нього жінка з України, вона про мене почула, запросила. Хазяїн хитрий видався. Документів не зробив, зарплату не платив. Цілий рік у нього задурно працював. Повернувся у Гавареччину до свого круга. Маю постійних клієнтів.

О 12.30 біля місцевої церкви чекаю на рейсовий автобус. Довго немає.

— Якщо водій не хоче, може й не їхати. Лише до Білого Каменя доїжджає, там розвертається, — пояснює Луковський.

×