У Палаці мистецтв львів"яни бавилися в панів. На так званий Український бал, який уже шостий рік поспіль організовує відомий скрипаль Олег Кульчицький, прийшли з півтисячі городян. Цього вечора можна було купити з ялинки яблуко, подарувати його будь-якій жінці й відтак вибороти право потанцювати з нею. Упродовж балу продали менше половини плодів. Решту безкоштовно під ранок зірвали всі, хто хотів.
— Ви тут самі? — запитав мене поважний пан. — Я публіцист Богдан. Теж сам. Чи можу розраховувати, що перший танець подаруєте мені?
Залишалося одне — погодитися. Музики заграли, і залицяльник вирісяк з-під землі. Та тільки-но я сказала, що без яблука танцювати не піду, кавалера як вітром здуло. Потім я побачила, як він витанцьовує з Ольгою Сумською. Для неї, мабуть, грошей не пошкодував.
Цей чоловік купив квиток за 300 гривень. А продавали і по 400, і по 500. Останні розійшлися за дві години до початку забави. Проте більшість гостей мали запрошення.
Чоловіки були в костюмах, краватках та метеликах, жінки — у вечірніх сукнях. Дехто нарядився у вишиванку. Кожен мав своє місце за столиком. Пригощали холодними закусками, корзинками із салатами, пізніше — гарячим борщиком, пиріжками з м"ясом та "кишкою". З питва пропонували мінеральну воду, а з міцного — по пляшці горілки, вино та коньяк на кожен столик.
Ліворуч сиділи священики. Отці радо погодилися на бартер: вони нам — вино, ми їм — горілку. По праву руку — панянки, що тримають у Брюховичах готельний бізнес. Саме до них після виступу підсів геть спітнілий Іво Бобул, у чорному в"язаному светрі з білою смужечкою на грудях. Небавом я підслухала, як співак ворожив жінкам на кавовій гущі. Одній розгледів когось із ручками, ніжками і головою, після чого зробив висновок: то мусив бути або чоловік, або пінгвін.
— Та у вас там на Закарпатті всі такі, — зареготала одна із жінок. — Але циган!
Навпроти за столиком сиділа головний редактор "Високого замку" Наталка Балюк, чомусь без свого чоловіка Степана Курпіля, керівника видавничого дому. Біля неї — модельєрка Роксолана Богуцька у скромному фіолетово-коричневому оксамитовому піджачку, спідничці нижче колін і високих чорних чоботях на підборах.
Поки панство частувалося, ведучі Ольга Сумська та Василь Ілащук закликали купувати перше яблуко.
Торг тривав майже півгодини. Почали зі ста гривень. Коли дійшли до 800, Сумська вирішила заохотити купців і поцілувала яблуко. Не витримав заступник генерального директора фірми "Росан" Мирослав Табачин — віддав 1200 гривень. До танцю пан Мирослав запросив свою дружину.
Гроші клали у спеціальну скляну скриньку. Поступово гривні й долари вкрили дно.
Квитки на бал продавали по 300, 400 і навіть 500 гривень
— Що робитимете з яблуком? — цікавлюсь у Мирослава.
— Не знаю. Ніч іще довга. Але хай моя жінка вирішує. То ж їй подарунок.
Дружина зізнається, що це найдорожчий і найцікавіший подарунок від чоловіка за всі подружні роки, і присовує яблуко ближче до себе.
Далі покупці валом повалили. Хто скільки міг, стільки і давав. Директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк купив яблуко за 50 гривень і подарував його одній скрипальці. Та відклала інструмент і пішла до танцю.
Коли акція з яблуками закінчилася, танцювали всі — хто як хотів і як умів. Після опівночі так званий бал перетворився на типове галицьке весілля з музиками та горілкою.
— Це дійство можна назвати балом? — запитую в одного з організаторів Віденського балу у Львові.
— Можна, чому ж ні? Ми ж часто кажемо на забаву "баль". Хоча все має бути зовсім не так. Тут немає відповідного приміщення. Місця замало навіть для банального вальсу. По-друге, люди взагалі не вміють танцювати. По-третє, на справжніх балах не повинно бути таких столів. Лише "шведські". І, врешті-решт, сама публіка просто не звикла до такого.
2 
1
Коментарі