"Спершу стидно було, а тепер горджуся"

 

— Галько, ти бачила? Нам у п'ятницю пісок привезли посипати доріжки, як буде голольод.

— Бачила, я вже відрами у підвал поносила. Стане на цілу зиму, — каже двірничка 55-річна Галина Гринів своїй колезі. У понеділок о 7.30 дістає рожевого віника з довгим дерев'яним держаком та великий металевий совок із підсобки будинку 37 на вул. Симона Петлюри у Львові. Вдягає синій халат із написом "ЛКП" — Львівське комунальне підприємство. Запинається квітчастою хусткою.

— Ох, файно, свіжо сьогодні, — вдихає повітря. — Ми взагалі працюємо з шостої. Але наші участки не освітлюються, то виходимо на роботу з сьомої, а то і з піввосьмої. Двірничкою два роки працюю, до того на базарі торгувала біжутерією. Скоротили. Треба було якесь заняття знайти собі. А тут ще й дочка поступила в університет, а там всьо платне. Спершу стидно було комусь признаватися, шо я віником махаю. Як бачила на участку знайомих, то відверталася. А тепер, навпаки, горджуся. Так собі думаю, якби не ми — люди би в мусорі погрузли.

Галина Іванівна виходить на роботу п'ять разів на тиждень. Отримує 1200 грн.

— Зарплата невелика, але тьфу-тьфу, маєм вчасно. Робочий день у нас до першої-другої. Можна і раніше піти, головне, щоб усе зробити. Маю територію навколо отого будинку і шість під'їздів, — показує на 9-поверхівку. — І ще один участок, п'ятиповерховий довгий дім на Садовій. Коли я сюда прийшла, участковий до мене: "Ви знаєте, шо попали в найгірший участок — тут одні наркомани й алкоголіки?". А я не скаржуся. От недавно студентки викидали фляшки з-під шампанського. Чуть не попали мені в голову. Я піднялася до них на п'ятий поверх і попросила піти позбирати. Вибігла одна за мною в сльозах: "Прошу вас, поприбирайте замість мене, мені не пасує такій молодій бутилки збирати". І запхала мені шось в кишеню. Дивлюся, а там п'ятдесятка. Ну, думаю, вже точно тепер не будуть кидати нічого, раз стільки грошей дали. Зимою тяжко працювати, бо сніг, бува, закурить, лід треба довбати. Але восени ще гірше. Як листя опадало, в мене до істерики доходило. Тільки згребу на купу, так вітер дмухне — і нового нападає. Вірите, плакати хотілося.

Одягає робочі рукавиці. Йде до смітників. Біля них хтось викинув старе м'яке крісло та кілька дощок.

— І прошу людей хоча би поламати то, шо викидають, — переламує ногою трухляву дошку на три частини, запихає в контейнер. — Я то ше сховати можу під мусор. А таке ціле — хто вивезе? Треба наймати спеціальну машину.

— Добрий день, пані Галю! — вітається жінка в білому плащі. Йде на автобусну зупинку. — Мусила вернутися до хати, забула телефон.

— І вам добрий! Ви вічно шось забуваєте. Давайте я вам у вікно буду кричати, шо маєте взяти, — сміється Гринів.

О 10.00 Галина Іванівна дозбирує руками папірці та бите скло з клумби під вікнами у чорний мішок. Виносить із підсобки два відра води.

— Зараз помию хоча би один під'їзд. Миєм раз на два тижні. Але, як маю настрій, то можу й частіше. Тут легше, бо є ліфт, — заносить відра у кабіну. — Отак вивожу їх і розкладаю на кожному поверсі. А в іншому будинку треба носити по сходах.

Менше ніж за 2 год. Галина Іванівна вимиває всі сходові клітки.

— Можна й перепочити, — відкручує термос із м'ятним чаєм. З пакета дістає канапку з маслом і вареною ковбасою. — Деколи просто беру кип'яток. І заливаю в колдрекс. Боюся застудитися. Як заслабну на пару днів, то потім прийдеться довго то всьо прибирати.

О 12.30 Галина Гринів іде прибирати іншу територію, за 500 м. На плечі несе віника.

— Мітлу сама собі купила. Такі, як нам видають із лози, мені не подобаються. А цей рожевий смішний такий, веселий.

×