"Шкодую, що в 1990-х не відмовився від посади"

 

29 років очолює Пониквянську сільраду Бродівського району Петро Дзьоба, 56 років. Тричі його призначали на цю посаду, шість разів поспіль обирали.

Зі Львова до Поникви їхати 2 год. Тут живуть 500 осіб. До сільради належать також дев'ять сусідніх сіл: Боратин, Видра, Гаї-Суходільські, Горбалі, Липина, Орани, Переліски, Підгір'я, Сухота.

— У Поникві досі радянська влада. Нічого не мінялося. Дорога — яма на ямі. Маршрутчики відмовляються в село їхати, люди від траси 2 кілометри пішачком тьопають, — каже дорогою водій маршрутки Львів — Броди Олександр, 35 років.

О 10.30 чоловік у військовій куртці веде п'ятьох корів на пасовище неподалік закритого рибгоспу на околиці Поникви. Курить "Приму". Називається Іваном, 50 років.

— Село в нас запущене, нікому не потрібне, — розповідає. — Голова, як мінеральна вода — не поможе, але й не зашкодить. Нема ким його замінити. Уся молодь до міста тікає. Прийдеш на вибори, візьмеш до рук той бюлетень, а там, як не олень, так тюлень. По старій звичці ставиш галочку навпроти Дзьоби та йдеш із чистою совістю пиво пити.

— Думай, що кажеш, — до Івана підходить дружина, підганяє корів палицею. — Зараз такого наговориш, що жодної довідки в сільраді не дадуть.

Пониквянська сільрада розташована в одноповерховому будинку посеред села. У цьому ж приміщенні — продуктовий магазин. У коридорі чекає жінка з паперами в руках. У понеділок голова проводить прийом громадян.

Петро Миронович сидить у куртці. Кабінет невеликий, із меблів тільки стіл і два стільці. На підвіконні стоїть електрообігрівач, на стіні — ікона Богоматері.

— У цьому кабінеті сиджу з 1984-го, — говорить Дзьоба. — Я тоді жив у Поникві, а працював у колгоспі біля Бродів. Пропонували очолити радгосп у Рівненській області. Але треба було далеко їздити, відмовився. Тодішній голова нашої сільради захворів і написав заяву на звільнення. Мене призначили, сказали, тимчасово. У колгоспі отримував 180 рублів зарплати, тут — 120. 1985-го та 1987-го знову вибори. Був єдиним кандидатом, люди просто голосували "за".

— Підпишіть документ, — до кабінету заглядає відвідувачка.

— Підійдіть до Галі, вона вам підпише. У мене людина, — відказує. — У нас на балансі три школи, шість бібліотек, чотири народні доми, стільки ж ФАПів. Усе старе. Школу в Поникві ще 1904 року за бабці Австрії побудували. Сільраду — 1928-го. Дахи погнили. Дороги — ґрунтові. За Радянського Союзу, якщо грошей у сільради бракувало, у колгоспі брали. У кінці року держава все повертала. Тепер нема де позичити. Із 1994-го до 1997 року газифікували всі села. Навіть хутір, де живуть дві сім'ї. Держава лише 20 відсотків відшкодувала. Решта — людські гроші. Збирали по 1,5-2 тисячі гривень із хати.

Жодного року не сидів без роботи. Тому за мене голосують. Щоразу на вибори йдуть від двох до п'яти кандидатів. Я один набираю більше процентів, ніж троє чи четверо разом. Агітацію не проводжу. Перед останніми виборами місцевий греко-католицький священик казав, якщо за мене будуть голосувати, не похоронить. Просто я в іншу церкву ходжу (селяни кажуть, що Дзьоба є прихильником самопроголошеної правовірної греко-католицької церкви. — "ГПУ"). У нас у селах — сім конфесій.

Усі знають, що хабарів не беру. Їх ще з радянських часів пропонують. Тоді люди торгували яблуками, грушами, городиною. Влада то називала спекуляцією. На торгівлю треба було мати довідку із сільради. Жінка з Боратина виростила свій сад. Принесла коньяк, гроші, я її з тим вигнав. 1996 року перед виборами вона за мене агітувала — мовляв, файний голова, не хабарник, — сміється. — Тепер пропонують гроші за приватизацію землі. Люди, які в селі не проживають, хочуть садовий чи городній шматок. Їм кажу: "У нас багато пустує будинків. Купуйте, прописуйтеся, у землі не відмовимо".

Дзьоба закриває кабінет. Іде показувати село. Заходимо у школу, вона розташована в старій сільській хаті.

— Директора на роботі немає. Трохи прихворіла. Знаю, бо вона — моя дружина, — каже. — Щоразу перед виборами плаче. Каже, щоб лишався тої роботи. Шкодую, що в 1990-х не відмовився від посади. Я вже два інфаркти заробив. Через роботу ночами не сплю. Хочу створити ініціативну групу з найактивніших селян, які в разі чого могли б підмінити.

Пропонує підвезти до автобусної зупинки. Сідаємо в темно-синій "Деу Сенс". Біля керма лежать таблетки валідолу. Назустріч їде фіра з кіньми. Селяни махають.

— Люди живуть із сільського господарства. Але не мають куди молоко здавати. Проблема зі здачею цукрового буряку. Он пивзавод простоює. Із рибгоспом незрозуміла історія. Навіть КРУ не знає, кому належить. Ходили чутки, що власником був покійний Степан Сенчук (екс-голова Львівської облдержадміністрації, власник мережі хлібних магазинів "Еколан". — "ГПУ"). Потім називали якогось прапорщика — племінника Михайла Цимбалюка (також колишній губернатор. — "ГПУ"). А хто насправді — один Бог знає.

Із магазину виходить 45-річний Петро Іванович.

— Що то за голова такий? Із ним 100 грамів не вип'єш. На другий раз нормального хлопа виберу, — хитається.

— Останніх 30 років спиртного не вживаю. Пиякам спуску не даю. Постійно з ними сварюся. Тому не люблять мене.

×