Віталій Антонов, 49 років. Президент Універсальної інвестиційної групи, співвласник концерну "Галнафтогаз". Статки — $477 млн.
Народився в місті Стрий. Після школи здобував фах зварювальника в місцевому профтехучилищі №8. Бізнесмен напівсирота — батько помер, коли він навчався в інституті. Від першого шлюбу має двох доньок. Одружений вдруге, виховує сина.
— Сильно захоплювався скелелазінням, — згадує його класний керівник в училищі Галина Федів, 61 рік. — Щоліта їздив на скелі Довбуша. Так швидко туди вибирався та злазив, що туристи йому за це платили по рублю. Усе зароблене віддавав мамі.
Грішми не скупиться. Якось зустрілися, питає, чи мені щось треба. Кажу: "Мені то нічого, а училище комп'ютерного класу немає". Він пообіцяв. Розповіла директору — не повірив. За декілька днів дивимося — комп'ютери привезли. Своєму вчителю зі скелелазіння допоміг квартиру на більшу обміняти. Шкільною вчителькою-пенсіонеркою опікувався. Усіх родичів забезпечує. Коли з першою жінкою розлучився, їй якийсь бізнес залишив. На дітях не економить. Кажуть, одна з його дівчат у серіалі знялася. Не терпить нечесності. Дратувався, коли давав кошти на міську лікарню, школи, а люди їх собі привласнювали.
— Антонов постійно усміхається, — додає інша викладачка училища, просить не вказувати її імені. — Каже, американська манера поведінки дозволяє краще вести бізнес. Своїх підопічних також змушує усміхатися. Під час економічної кризи на своїх автозаправках влаштував конкурс жартів серед водіїв. За кращу гумореску дарував кілька літрів бензину.
Ярослав Дубневич, 43 роки. Молодший із братів, що очолюють товариство "Колійно-ремонтні технології". Спільні статки братів — $38,2 млн.
Дубневичі родом із села Зубра Львівської області. Після восьмого класу школи Ярослав поступив до взуттєвого училища №32 в обласному центрі. Його старший брат Богдан також вчився на закрійника взуття.
— Кажуть, у нього батько тяжко хворів, і він мусів здобувати фах, — розповідає однокурсник багатія Орест Кобрин, 43 роки. — Учився добре, отримував стипендію. Його призначили старостою групи, а дурного на таке не виберуть. Можна сказати, був другою людиною після майстра. У нас скарбника не було, то він завжди на потреби училища інструмент, гроші збирав.
Під час літніх канікул разом з братом підзаробляли на овочевій базі на Батальній (теперішня вул. Джорджа Вашингтона. — "ГПУ"). Богдан розвантажував вагони, Ярослав збивав ящики. Зароблені гроші віддавали мамі. Вона видавала на морозиво чи кіно.
Диплом училища Ярослав не отримав. Чому — не пам'ятаю. У журналі записано, по сімейним обставинам. Можливо, в армію пішов чи на роботу.
Після училища вони шили взуття і сумки. Мати продавала їх на базарі. Згодом зайнялися сільським господарством, на тому і розжилися.
Я його багато років не бачив. Нещодавно звернувся до Ярослава, щоб із роботою допоміг. Зустрілися в його офісі. Ні кави, ні сто грамів не запропонував. Сказав, які вакансії для мене має. Я подумав, що моя робота шевця є кращою від його пропозицій.
Микола Кміть, 46 років. Екс-голова Львівської ОДА, співвласник "Ай-Ді-Сі ґруп". Статки — $56 млн 800 тис.
— Познайомилися, коли обоє навчалися у Львівському політехнічному інституті. Як одружилися, були голі-босі, — розповідає його дружина Світлана. — Отримували підвищену стипендію — по 55 рублів. Щоб заробити, робили студентам курсові. Після закінчення інституту Микола два роки працював інженером у науково-виробничому об'єднанні "Ватра", яке виробляло світильники. Тоді зі своїм армійським другом Всеволодом Біласом вирішували, що робити далі. Хтось запропонував: "Відкриваємо фірму" — "А як?" — "Я — директор, ти — бухгалтер".
Гроші на початок бізнесу позичили у знайомих. Мусили на всьому економити, щоб борги повернути. У той час нам добре батьки допомагали, зі своїх зарплат годували, одягали. Коли стало фінансово легше, я захотіла власний будинок. Микола сказав чекати, доки повністю не розрахуємося з боргами. Першу машину довго вибирали, прицінювалися. Тоді купили "волгу", із часом поміняли на "жигулі". Першою іномаркою було "пежо".
Дітей хочемо привчити, що гроші треба заробляти. Вдається важко, бо в них у свідомості відкладено, що є батьківський капітал. Син ще у шкільні роки грав у футбольній команді "Скала", отримував зарплату. Якщо йому не вистачає, підходить до батька. 50 гривень треба — тримай, 200 гривень — тримай. Якщо більше, чоловік питає, навіщо. Не те, щоб було шкода, просто боїться, аби гроші на дурниці не пішли. Мене не контролює, я маю власний бізнес.
Петро Писарчук, 57 років. Засновник торговельно-виробничого комплексу "Південний", народний депутат. Статки — $112 млн.
Бізнесмен походить із села Чемеринці Перемишлянського району. На місці батьківської хати Петро Писарчук звів 2-поверховий особняк.
— Мені мама розповідала, що Петро Іванович у дитинстві ходив на так звані норми в колгосп — збирав льон, пас корови, — розповідає сусід Писарчуків Степан Круп'як, 28 років. — На поле брав книжку. Його покійна мама завжди наголошувала, щоб гарно вчився, бо на землі працювати тяжко. Коли пішов на науку, батьки курей-гусей продавали, аби мав із чим до міста їхати. Після пар ходив вагони розгружати. Потім поїхав на заробітки десь у Красноярський край. Там на будові працював. Вернувся до Львова, таксував. У Польщу за товаром їздив, тут перепродував. Заробив трошки грошей і вклав у бізнес — робив деталі до легковиків, таких як "жигулі". Купив собі квартиру у Львові. Хотів свою автостоянку відкрити, але вирішив у ринок гроші вкласти. Позику в банку взяв, квартиру заклав. Пам'ятаю, як його мама бідкалася, що в сина квартиру відберуть.
Колись, як ще бідно жив, із роботи до села автобусом доїжджав. А я з мамою в бабусі гостювали. Мені було десь 4 роки. Довго засиділися, пішли на вечірній автобус. Пустився сильний дощ. Писарчук зайшов у магазин і купив мені резинові чоботи. У селі 3 кілометри на плечах мене ніс.
Роман Шлапак, 49 років. Екс-власник мережі супермаркетів "Арсен" і "Барвінок". Статки — $165 млн.
— Роман походив із досить бідної сім'ї, — каже 49-річний Євген Паньків. Училися разом у Львівському музично-педагогічному училищі. — Ще у шкільні роки створив музичну групу, грали по весіллях. А в училищі організував вокально-інструментальний ансамбль, грав на баяні, продовжував виступати на різних забавах. Стипендія тоді була 30 рублів, Роман міг такі гроші за один вечір заробити.
Ніколи не сидів, склавши руки. Уже тоді умів "купити-продати". За межами училища час від часу торгував джинсами. Я в нього декілька разів музичні платівки купував. Пам'ятаю, як він приїхав на пари на мотоциклі — тоді то була велика дивина, щоб студент мав власний транспорт. Але що був зациклений на грошах, сказати не можу. Коли треба було комусь позичити, не відмовляв.
Після училища пішов в армію. Тоді вступив до торгово-економічного інституту. На імпортних базах працював експедитором, дійшов до посади головного інженера. У 1990-х став власником магазину "Одяг" на вулиці Галицькій. Тоді купив магазин на Сахарова, із часом на Зеленій, згодом на Городоцькій. Так і розжився.
Нещодавно зустрілися. Роман став такий поважний. Дорогий костюм, машина. Говорив виключно про роботу, за сім'ю ні слова. Тримається субординації: він — мільйонер, я — простий робітник.
2 
1
Коментарі
1