У селищі Куликів Жовківського району на Львівщині впродовж століття виготовляли ковбасу. Досі на подвір"ях стоять коптильні. Кожен господар має власний рецепт.
Куликів розташований за 15 км на північ від Львова. На автобусній зупинці посеред селища стоїть 64-річний Петро Кузимчук. Приїхав провідати хворого товариша.
— Куликівські не дуже хочуть про ковбасу говорити. Вони ж ніби всі в подполлі, — сміється. — Почали робити абияк, додавати хліба чи чортзна-чого, то покупатєль в них і пропав. А колись Куликів годував усю область.
У селищі ґазди готують обійстя до Великодня. Пані Марія, яка живе неподалік центру, миє вікна в будинку.
— Так-то дивіться: в кого будинки суперові — той і далі робить ковбаску на продаж, — каже. — За останній рік трохи людей полишало те заняття. М"ясо дороге стало, так що тепер, якщо й робити ковбасу, то лише для оптовиків. А по 50 кілограмів, як колись, то лише собі у збиток.
У сусідів пані Марії димлять коптильні. Це вимурувані з цегли й накриті шифером споруди заввишки близько 2 м. Під дахом умуровані металеві штирі, на яких на гаках вішають м"ясо та ковбаси.
Колишній голова селищної ради Куликова Теодозій Шпик, 51 рік, білить молоді дерева в саду. Коптити м"ясо допомагає сусід 60-річний Степан Мацько.
— Робимо по тих старих рецептах, — прицмокує Шпик. Підкладає дров.
Коптити треба близько чотирьох годин
Розповідає, як зробити справжню ковбасу "Куликівську":
— Колись ґазди на Краківському ринку купляли волове і свиняче м"ясо. Щоб ковбаса була добра, треба 70 процентів волового м"яса і 30 — свинячого. Нарізають на невеличкі кусні, засипають сіллю і ставлять на три дні, щоб настоялося. Додають трохи селітри, аби ковбаса мала гарний колір. М"ясо мелють на фарш, додають різні спеції: перець, часник, тмін, сіль, трішки цукру і воду, щоб уся ця маса стала кашоподібною. З фаршу смажимо на сковорідці котлету і дивимося, чи вона нормально печеться, чи не топиться. Якщо м"яка, як подушечка, тоді вже можна робити "Куликівську". Коптити треба близько чотирьох годин. Найкраще для коптильні брати фруктове дерево: вишню, яблуню.
Ковбасу мешканці Куликова везуть до Львова. Продають на Краківському, Галицькому чи Привокзальному базарах.
В іншому кінці селища у дворі пані Ольги кипить робота. Жінка з доньками прибирає подвір"я.
— Та є в кожного господаря свій секрет ковбаси. На 100 кілограмів м"яса даємо 1 кілограм 700 грамів солі, 10 пачок перцю, півтора кілограма часнику, там іще щось до смаку — і маєш тобі "Куликівську", — хвацько розповідає господиня. — Весь рецепт сказати не можу. То ж мені від тата дістався, а йому від його батька. Тому рецепту більше 100 років.
Куликів — рідне селище актора 67-річного Богдана Ступки. 2007-го його матір Марію Григорівну поховали на місцевому кладовищі.
— Батьки ковбас не робили. Мій батько Сильвестр Дмитрович був співак Оперного театру. Мама поралася по господарству. Вони швидше садівництвом займалися, фруктові дерева ростили, — говорить Богдан Сильвестрович. — Але смак "Куликівської" ковбаси пам"ятаю. Смачна була.
На львівських ринках тепер "Куликівську" знайти нелегко. 1 кг коштує 30–40 грн.
— Ось беріть! — продавчиня дістає з холодильника ковбасу. На ціннику написано "Домашня Пустомити".
На Краківському базарі пропонують купити "Дрогобицьку". Переконують, що її зробили в Куликові.
— Справжня "Куликівська" пропадає з прилавків. Вона вже не та, що колись була, — каже продавець.
4 
1
Коментарі
7