Жителі села Чемеринці Перемишлянського району вперше не запасаються на зиму дровами. 26 серпня відбулася церемонія символічного запалення газового факела. На газифікацію пішло 4 млн 597 тис. грн. Селяни кажуть, ніколи б її не дочекалися, якби не їхній земляк, депутат Верховної Ради Петро Писарчук.
Чемеринці розташовані за 70 км від Львова. Щогодини через село курсують маршрутки. Їхати близько 2 год. Питання про газифікацію розглядали давно. Через гірську місцевість було надто важко провести газ.
— Люди і надалі б мерзли, якби Петро Іванович не посприяв. Частину грошей держава виділила, але й без коштів Писарчука не обійшлося, — говорить 38-річний Юрій Яцишин. Підвозить до села на власному автомобілі "шевроле". Чоловік народився та виріс у Чемеринцях, тепер із сім'єю живе у Львові. Щонеділі провідує матір.
— Петро Іванович у нас має великий авторитет, — продовжує. — Багато місцевих звертаються до нього, як за матеріальною допомогою, так і за робочим місцем. Тут важко — безробіття. Город, корови, сіно — усе, що люди бачать. Чоловіки, щоб прогодувати сім'ї, їздили на заробітки в Росію, Польщу, Чехію. Тепер майже пів-Чемеринців працюють у Львові на ринку Південний, який Петро Іванович побудував з нуля. Серед наших є водії, бухгалтери, будівельники, підприємці. Петро Іванович нікому не відмовить. Головне, щоб людина хотіла працювати та сумлінно виконувала свою роботу. Тоді буде мати добру стабільну зарплату.
Яцишини жили на одній вулиці з Писарчуком. Коли народний депутат переїхав, молоде подружжя оселилося в його хаті. Там прожили чотири роки.
— Петро Іванович забрав маму із села до Львова, а нам дозволив пожити у своєму будинку. Коли старшій доньці виповнилося 6 років, переїхали до обласного центру. Пішов до Петра Івановича проситися на роботу. Працював робітником на будові, згодом став бригадиром, потім виконробом. Тепер виконую обов'язки заступника директора з будівництва на ринку. Із Писарчуком працювати легко. Він далекоглядний у будівництві та розвитку інфраструктури. Починаємо зводити комплекс, а Петро Іванович вже бачить, яким він буде. Не кожен будівельник має таку уяву. Коли поїхав жити до Львова, винаймав житло. Завдяки Петру Івановичу маю квартиру в новобудові, автомобіль, а головне — постійну роботу. Не хвилююся, як більшість українців, що мої діти залишаться без хліба. Іду на роботу й знаю, що маю стабільну зарплату. Петро Іванович комусь допоміг більше, комусь менше, але нікому не відмовив. У Львові багато меценатів, але всі чомусь ідуть до Писарчука. Не можу порахувати, скільки ми побудували та відремонтували церков, дитячих садків, шкіл, інтернатів.
При в'їзді в Чемеринці височіє церква. Стоїть посеред села на горі. Її видно з усіх боків. Увечері та вночі світиться. Біля храму порається 52-річна Любов Магальницька, дружина місцевого дяка.
— Із нашою церквою ніяка не зрівняється, — розповідає. — Одна вчителька об'їздила півсвіту. Коли прийшла до нас помолитися, ахнула. Казала, що такого чудового розпису ніде не бачила. 2002 року Петро Іванович почав ремонт усередині храму. Запросив іконописів, серед місцевих майстрів узяв. Тоді з вулиці церкву відремонтували, сходи зробили. На сільському цвинтарі за свій кошт збудував велику каплицю. Дехто каже, що то невелика церква. Там відспівують покійників. На цвинтарі навів лад. За його кошти зробили вхід, браму. Тепер має людський вигляд, а то був сильно занедбаний. Коли мама Петра Івановича ще жила — хай із Богом спочиває — у честь її 70-річчя поставив каплицю. Ми всім селом на освячення зійшлися.
Неподалік церкви школа-дев'ятирічка, де навчався народний депутат. Сюди ходять 60 учнів. Працюють 15 учителів. Одна з педагогів ходить коридором із дзвоном у руці. Закликає дітей на урок.
— У нас вісім педагогів зі званням старший учитель, лише троє не мають вищої освіти, — каже директор Михайло Данилів, 52 роки. — На школу не було грошей, стояла запущена із сірим коридором. 2008-го Петро Іванович проявив ініціативу — зробив капітальний ремонт. Усі стіни й фасад перетерли, побілили. Придбали два комп'ютери, коли по інших сільських школах про таке й не мріяли. Ми перші в районі відкрили гурток інформатики. Писарчук подарував нам ксерокс, швейну машинку для уроків трудового навчання. Коли завершили ремонт, на п'ять класів придбав нові парти та стільці. Для нас то колосальні кошти — один такий стіл коштує 250-300 гривень.
Ідемо просторим коридором. Михайло Миколайович розповідає, що цього року коштом Петра Писарчука для школи пробурили свердловину.
— Ми були під'єднані до водонасосної башти в колгоспі. Багато років тому вона розлетілася, ми залишилися без води. Тепер усередині школи буде гаряча та холодна вода, внутрішні туалети. Тільки залишилося каналізацію підвести. Побудували свою автономну котельню, придбали два котли на тверде паливо. Із 2000 року маємо центральне опалення. Писарчук допоміг, щоб учні нашої школи їздили на екскурсію в Польщу. Шестеро школярів провели там три дні. Заходили в навчальні заклади, відвідали видатні місця.
Із літньої кухні на подвір'я виходить 65-річна Ганна Ляхович. Вона була класним керівником Петра Писарчука.
— Коли Петро приїжджає, на 5-10 хвилин забіжить, щоб запитати, як справи, — усміхається. — Ми його називаємо Володя. Так його покійна мама кликала. Постійно згадує, як у школі організовували тимурівські команди. З однокласником опікувалися одиноким дідом Василем. Дрова йому різали, воду носили. Дід мав пасіку і завжди їх медом вгощав. Батьки Петра до праці привчали. Матері завжди допомагав поле обробляти, корови пас. Тато був бригадиром. Петро хату поновив, щоб не забути свій корінь. На Великодні свята до себе запросив. Кажу: "Яка ти добра дитина, що рідне місце не захаяв". Петро відповів: "Тут живе дух моїх батьків". Звернувся до мого сина: "Ігор, ніколи не продавай батьківської хати. Не можна руйнувати гніздо, де ти народився". Горджуся тим, що виховувала такого учня. Зараз я на пенсії. Коли працювала, багато екскурсій організовував. Їздили на Скелі Довбуша, у Почаїв, Зарваницю.
Під'їжджаємо до оселі Писарчуків. Подвір'я доглянуте. Праворуч сад із молодими деревами. Ліворуч — декоративні кущі. Заходимо в будинок. На стіні у вітальні висять чорно-білі родинні фотографії.
По сусідству стоїть нова хата 40-річної Богдани Яремко. Вона зустрічає зі школи доньку 7-річну Ольгу.
— Мені Петро Іванович замінив батька, — каже. — Мама померла, коли мені було 12 років. Згодом не стало тата. Росла зі старою бабцею, жили в шевченківській хатині, — показує рукою на напівзруйновану будівлю. — Вийшла заміж, та хати змінити не було можливості. Якось приїхав Петро Іванович. Усе обдивився, нічого не сказав. За декілька днів на наше подвір'я почали будівельні матеріали звозити, хату ставити. Тепер стару хатину як літню кухню використовую. Там свиням їсти варю. Та не тільки мені він допоміг. У сусідньому селі Дунаєві є стаціонарна лікарня. Її давно б закрили, якби не Петро Іванович. Він забезпечує медикаментами, продуктами. Там в основному лежать літні люди.
3 
1
Коментарі
2