"Я горілки не п"ю, — запевняє Іван Гавдик, 75 років. — Буває, господиня сміється: "Який же ви майстер, сто грамів не хочете". Я їй п"єца зладнаю, тоді кажу: "Отепер дивися, який я майстер".
Гавдик — найстарший у Львові сажотрус. Чистить комини з 1953 року. Разом із напарником 67-річним Мироном Волошиним піднімається сходами будинку
на вул. Мстислава Удатного в центрі.
— Осінню на пенсію, мабуть, піду, — каже Іван Гавдик.
— Він на пенсію не піде, доки по дахах лазити зможе. А зараз стрибає, як горобчик, — сміється його напарник.
— Дайте ключа від стриху, — просять сажотруси в одній із квартир. Заходять на горище. Відкривають віконце завширшки зо півметра, що веде на дах.
— Ось такою гирею чищу комин, — Гавдик показує металеву кулю з прикріпленою щіткою на мотузці. — Є ще інший йоржик, із капроновою проволкою — для лежачих димоходів. Прочистимо, тоді йдемо в пивницю. Там дверки є. Відкриваємо й вимітаємо звідтам сажу.
Чоловіки працюють на даху 20 хв. Віддають ключ від горища й виходять на вулицю. Іван Гавдик одягнений у сірі штани й куртку. Поверх неї — яскрава синьо-помаранчева жилетка з написом "ЛКП".
Іван Гавдик на роботу влаштувався після служби в армії.
— Служив шофером на Сахаліні, на "побєдах" їздив, — згадує. — У Львові шукав роботу по автоколонах. Але тут усі машини страшні були, боявся на них їздити. Побачив об"яву "Потрібні пічники". В організацію на Чапаєва прийшов прямо в солдатській формі. Секретарка взялася мене відмовляти: "Наша робота грязна, нащо вам?" Всьо ж прийняла. Кілька років учеником був у старшого коминяра, поляка. Їх три брати було Тузяки. Мене до найліпшого приставили — Владимира.
Професія сажотруса колись була добре оплачуваною.
В тій банці пістолєт був, маслом якимось залитий. Із патронами
— Інженер заробляв сто двайціть рублів, а коминяр — триста, — примружує очі. — Зараз ходжу, мене люди на вулицях впізнають: "Ви мені п"єца робили". А я навіть не знаю, хто то такі. У міській раді комини прочищав. Носив там сажу відрами. Прибиральниці мене лаяли, чого це я в начальницьких кабінетах смічу.
Цікавлюся, чи знаходив у димарах коштовності.
— Один сажотрус у Львові видобув колись золото. Здав у міліцію, мав двайціть п"ять процентів, — усміхається. — А я на Зеленій жменю грошей знайшов. Чи то польські, чи австрійські — не вмію читати по-іностранному. Зразу поніс у міліцію. Кричу "Дєжурний!" — ніхто не відзивається. Я знову: "Дєжурний, я гроші знайшов!" Зразу вибіг. Подивився і каже: "Тьху, так ето єрунда, а нє дєньгі". На Коперніка раз гранату витягнув з п"єца. Дворнічка побачила, наробила шуму, люди втікати з будинку почали. А пару років тому на Богдана Хмельницького снаряд з войни в комині побачив. Опускав гирю, чую – щось дзенькає. Сапьори казали, що той снаряд був трьохстепенчастий. Одна степень спрацювала, а інші дві — ні.
Сажотрус замовкає. Тоді схоплюється.
— Пістолєт ще якось знайшов. Потім си дуже каяв, що не присвоїв. Знаєте, як то було? Пішов у підвал до єврея. Шутя кажу: "Зараз золото в єврея знайду". Не хочу казати того слова, яке він мені відповів, що я знайду. Я постукав по стінці, чую — пустота. Розбив молотком — там банка желізна. Він чуть не вмер — як-то, мав золото в підвалі, а я його знайшов. Оказується, в тій банці пістолєт був, маслом якимось залитий. Із патронами. З вулиці Миру міліціонер прийшов, теж єврей. Навіть акта не писав — забрав ту банку під мишку й пішов.
Зауважує: якби в якомусь із будинків люди вчаділи, сажотрус міг отримати до п"яти років тюрми.
— На мому участку ніколи отравлєнія не було, — гордо додає. — Колись у Львові ледь не посадили трубочиста, бо хлопець отруївся. Спасло від тюрми, що був членом партії. А на Варшавській один коминяр убився. Але то не його вина, там шифер був не прибитий. Він сі розгубив, упав головою на бетон.
Комунальне підприємство "Центральне", у якому працює Іван Гавдик, обслуговує 292 будинки. Майже всі зведені ще до Першої світової війни.
— Кожен будинок потрібно оглядати раз на півроку, — розповідає головний інженер підприємства Богдан Каспрак, 49 років. — Колись усі сажотруси працювали при міському пожежному об"єднанні. У 1980-х їх розкидали по ЖЕКах. Зараз у деяких комунальних підприємствах коминярів не залишилося — непрестижно.
У місті працюють півсотні сажотрусів. Більшість — передпенсійного віку.
— Два роки тому обіцяли, що молодим даватимуть квартири, — дорікає Каспрак. — Набрали хлопців, влаштували курси. Правда, за курси мусили платити ЖЕКи. Ті хлопці пропрацювали в нас кілька місяців. Побачили, що квартир їм не дадуть, і звільнилися.
3 
1
Коментарі