Мені ніколи не щастило на сусідів. У Львові за шість років орендувала три квартири — маленьку "хрущовку" поблизу роботи, 83-метрову студію без ремонту на проспекті Шевченка, напівпідвальну однокімнатку біля райвідділу міліції. Ніхто не хотів знайомитися і спілкуватися з квартирантами. У "хрущовці" сусідка по сходовій клітці пані Люба щовечора викидала свою кішку в під'їзд. Тварина кричала під дверима всю ніч. Я просила більше так не робити, на що мала стабільну відповідь:
— Не нравится — выселяйся!
А на проспекті Шевченка єврейська родина з першого поверху постійно дурила моїх гостей, що мене немає вдома. Не хотіли щоб у під'їзд наносили сміття та грюкали дверима.
Два тижні тому я нарешті переселилася у власне помешкання. Будинок старий, австрійський, заходити у квартиру треба зі спільного балкона. Всі сусіди з цікавістю спостерігали за переїздом, а ввечері прийшли знайомитися. Валентина Петрівна з третього поверху принесла корм для кота й порадила, де на найближчому базарі краще купувати городину та м'ясо. А пан Михайло з першого поверху дав моєму нареченому інструменти й запчастини до ванни.
— Так добре, що молода кров у будинок вливається, — говорили. — А то тут одні старики.
А справжньою господинею я відчула себе у середу.
— Вітаю з днем святої Ольги, бажаю щастя, здоров'я і всього найкращого! — першим з іменинами мене привітав новий сусід — пенсіонер пан Стасьо. Із самого ранку подарував коробку цукерок.
А мої колишні сусіди навіть не знали мого імені.












Коментарі
2