"Маю фірмовий рецепт. Називаю "Хрін із Хренова"

 

— Чого Хренів? Та-бо хрону, де не глянь. Нині пішла на город — цілий міх накопала. Тепер сама не знаю, що з ним робити, — сміється 76-річна Парасковія Смага із села Хренів Кам'янка-Бузького району Львівщини.

Висипає мішок хрону на подвір'ї біля своєї хати, сортує на більші й менші корінці.

— Колись у нашому селі жив один пан. Його чортом називали — такий злючий був. Засіяв той пан поля хроном. Коли люди якісь бідні до нього зверталися за поміччю, відказував: "Ідіть на хрін і доробляйтеся самі". З того часу хрону вивести не можемо. На кожному городі його море. Уже люди і нафтою поливають, і сіллю засипають — нічого не помагає.

У Хренові немає сільради. Тут живуть 300 людей. Усі справи вирішують у сусідньому Дідилові. Діти ходять туди до школи. Стара бібліотека та клуб зачинені. Є два продуктові магазини, будують цегляну церкву.

Уздовж центральної вулиці стоять одноповерхові будинки, накриті шифером. Біля кожної хати кілька соток городу.

— Що, накопали с-те хрону? А що з ним робити будете? — кричить через пліт до Смаги сусідка 56-річна Ольга Павлишин.

— Та де знаю, хіба замариную, — віджартовується та.

— Та-бо я і собі два міхи викопала. То один викинула — засох уже був. З другого трохи роздала, а ще половину на свята тримаю. От як би то хто на закупки до нас приїхав. Чула, по селах люди хрін спеціально засіюють, а він не родить. А ми тут позбутися не можемо, — говорить Ольга Павлишин. — Увесь город, де маю бульбу садити, у хроні. Торік пробувала до Львова на продаж возити. Але дорога більше коштує, ніж заробиш. Пучок зараз 3 гривні.

Хренів розташований за 23 км від обласного центру. Маршрутки до села не заїжджають, від дороги треба йти кілометр.

— Довший час на трасі навіть автобусної зупинки не було. Дорожники ніяк ставити не хотіли, казали: "Не треба людям ніякої хренової остановки, тільки в Дідилові". А нам звідти ще до 3 кілометрів треба було пішки трястися. Так боялися хренового села, — сміється 40-річна Неля Стечак. Приїхала сюди до матері.

Через дорогу від обійстя Смаги продуктовий магазин. Повз проходить чоловік напідпитку. Веде ровер.

— Якби наше село називалося Хрінів, то було би від хріну. А воно Хренів. Значить — хренове. От зара додому прийду, а жінка буде на мене верещати, що я вже запричастився. Ото й буде мені хреново, — регоче. — Але я жінці кажу, що то вона сама хрінова. Я ж тут за зятя. А вона корінна житєльніца. Як той хрін, — регоче.

Продавщиця 55-річна Степанія Лишак кутається в товсту хустку, має теплий плетений светр. Читає газету.

— Економимо газ. Він ниньче дорогий. Торг самі бачите який — за півдня ні душі. Свята йдуть, а люди до магазину не квапляться. Хренове життя в Хренові настало, — зітхає. — Люди роботи не мають. Як хто яку коровину тримає, то ще поїде до Львова, продасть ложку молока, з того і жиє. А молоді всі по заробітках роз'їхалися. Одні пенсіонери зосталися, — киває через вікно на жінку, яка несе додому від сусідів відро води. — Але зато бачте, здорові які. Бо на хроні виросли і лічуться ним. Як у якої бабки радикуліт, суглоби болять — натре хрону і на марлі прикладає. То воно так прогріває, що ну. Тому наші старожили всі прямо ходять, — сміється. — Я до свят готую хрін, маю фірмовий рецепт. Називаю "Хрін із Хренова". Тру 3-літрову банку корінців. Даю цукру так за смаком, десь, певно, зо 200 грам, і заливаю то всьо оцтом, аби мокрий був. Він так стоїть із добу. Виходить просто люксичний. І до м'ясного, і до кишки, і печінки, і навіть просто ложками з хлібом його можна їсти.

×