У супермаркеті почула, що хтось називає моє ім"я. Обернулася. До мене всміхався давній знайомий, який багато років тому набивався в кавалери. Йому, як завжди, рот не закривався. Розповідав, як склалося життя. Він одружився, купив машину. Двоюрідна бабця померла й у спадок залишила двокімнатну квартиру, тому він тепер живе у Львові. Інколи навідується в село — їздить електричкою, бо машина "багато бензину бере". Пожартував, що для повного щастя йому бракує лише, аби я вийшла заміж. Тоді ми могли б стати коханцями. Я пообіцяла обдумати.
Пригадалися безтурботні студентські роки. Я вчилася на другому курсі. Він закінчив якесь ПТУ та працював. До Львова, аби заощадити, їздили електричкою. Мені на дорогу йшло 45 хв., йому — більше години. І от він якось розповів про своє нещасливе кохання, згодом приїхав до мене додому — набивався в кавалери. Тоді мав ідею фікс — марив машиною. Через це економив кожну копійку. Від контролерів бігав із вагона у вагон. У друзів просив "попити пива" та "вкусити вафельний цукерок "Гуллівер". На зустрічі шкільних випускників не пішов. "Вони по 100 гривень скидаються, а в мене після свят холодильник їжею забитий", — пояснював. Мій брат жартував: "Нехай би гроші не здавав, а з канапками прийшов". Я вже якось заплатила за його квиток в електричці. Урешті не витримала й розірвала стосунки.
Для щастя йому бракує лише, аби я вийшла заміж
Але він таки купив машину. І напевно, змінився, думала, слухаючи старого знайомого.
Він взяв із полиці пачку печива, подивився на ціну й поклав. Із супермаркету вийшов із порожніми руками.
— Я обдумала, — наздогнала його. — Ніколи не буду твоєю коханкою.












Коментарі