260 жителів села Дворовичі Рівненського району, що на Рівненщині, живуть без магазину, школи та доріг. До обласного центру 15 км, та люди  називають село глухою глибинкою.

Молоді у Дворовичах мало. Виїжджають на заробітки до Рівного, Києва або за кордон. Удень на центральній вулиці села пусто.

— Хліба купити нема де. Був один магазин, і той закрили, — зітхає 91-річна Надія Бережнюк. Стоїть, спираючись на дві палки замість милиць.

Крамницю, що при дорозі навпроти церкви, зачинили три місяці тому — через низьку зарплатню продавчиня звільнилася. Заміни досі не знайшли.

— Ніхто не хоче працювати за такі гроші, — каже Ольга Семенюк, 62 роки. До  пенсії жінка 20 років продавала у цьому магазині. — Ось порахуйте. Керівництво райспоживспілки запровадило таку систему оплати продавцю: чотири відсотки від 10 тисяч виторгу. А від цієї суми ще й податки вирахують, тож на руки виплачують копійки.

Продавчиня повинна також прибирати, топити грубку і вести бухгалтерію.

— Товари у магазин везли дорогі або низької якості, — веде далі Семенюк. — Попиту на них нема. Вонючі ковбаси пси не їли. Апельсини та банани не беруть, бо свої яблука-груші є.

Принести сірники, шампунь, мило та пральний порошок селяни просять поштарку. Найближчий магазин — за 2 км, у селі Іваничі.

— Молодим дійти до Іваничів ще під силу, а нам — тяжко, — нарікає Бережнюк. — Родичів у мене в селі нема. Стою тут зараз і чекаю, коли хтось із сусідів піде до того магазину.

— При Совєтах старим був почот, а тепер пєчот, — жартує 79-річний Степан Гершон. Він також пересувається за допомогою палиць. — Усе життя тяжко працював у колгоспі, маю нагороди. А що зараз?

Селяни кажуть, що наприкінці березня приїжджав до них голова Рівненської райдержадміністрації Михайло Никитюк, пообіцяв особисто зайнятися  питанням відкриття магазину. Із того часу минув майже місяць.

— Я саме збирався їхати до адміністрації, — говорить голова Малошпаківської сільської ради 44-річний Михайло Войтович, до якої входить село Дворовичі. —  Думаю, що магазин скоро запрацює. Голова райспоживспілки Микола Федчук запевняє, що знайде продавця.

Докучає дворовичанам і бездоріжжя. У негоду сюди може заїхати лише позашляховик.

— До центру добратися ще якось можна. А до кладовища, яке розташоване на іншому боці села, — біда просто, — розповідає Гершон. — Коли покійника везуть на цвинтар, той ледве з домовини не випадає.

Якщо похорон у дощ, селяни штовхають автомобіль із труною до самого кладовища або несуть домовину на руках.

— Бюджет села становить 17 тисяч гривень, а щоб зробити асфальтову дорогу, потрібні мільйони, — розводить руками Михайло Войтович. — За наші гроші можемо хіба найбільші ями позасипати. Планую виділити на це 10 тисяч гривень.

Щороку голова надсилає до Служби автомобільних доріг листа із проханням відремонтувати шляхи у селах, що входять до Малошпаківської сільради. І щоразу отримує відповідь, що кошти на ремонт не передбачені.

Михайло Войтович каже, є інший вихід. "Рівнеавтошляхбуд" хоче взяти в оренду піщані кар"єри, що належать сільраді. Натомість голова запропонує підприємству відремонтувати дороги.

×