15 червня запахло поїздкою на південь. Хочу в Одесу. Не тому, що не припиняються львівські дощі. Я скучила за свободою південного духу.
Там можна гуляти містом у безбожно коротких шортах, і жінки не будуть сахаватися, як від прокаженої. Просто з пляжу зайти в дорогий магазин у гумових капцях, і на тебе не будуть дивитися, як на меншовартісну. Можна спокійно посидіти у дешевій забігайлівці набережного поселення.
Торік в одній із таких із подругою замовили борщ із налисниками. Чорна долівка, дерев"яні столи, замість попільничок — консервні банки. На стіні радянський прапор із серпом і молотом. При кухлях пива реготали місцеві рибалки. Зупинялися дорогі авто, й заходили випити квасу кремезні чоловіки з золотими ланцюгами. Усі почувалися добре. Ніхто не звертав уваги на двох напівроздягнених немісцевих дівчат.
Коли розгублено зупинялася і не знала, куди йти, перехожі самі питали: "Дєвушка, вам что-то подсказать?"
Назад випало повертатися через Київ. У запасі кілька годин. Я оббігала всі магазини на Хрещатику і в переході під "Глобусом". Просто вдихала дух столиці.
Увечері пакую валізи на Львів, а друг запитує, як провела день.
— "Здраствуйтє. Здраствуйте, дєвушка", — перекривляю столичних продавців, бо скучила за українською.
— А ти хотіла, щоб вони тобі "Слава Ісусу Христу" казали? — регоче він.
І ось учора зайшла до магазину купити чаю. Стою, вагаюся, який вибрати.
— Жіночко, шо ви стали, магазин закривається, — вилізла з-за прилавку продавщиця. — Шо ви хо-че-те?
Знову захотілося на південь.
4 
1
Коментарі