— Не те шо проснешся, а й зуби можна повибивати. Колись Дрогобич був великим промисловим містом. Працювали заводи, то й дороги були файні. Зараз ні того, ні другого. Який турист сюда поїде? Зруйнували всьо, шо можна. За Австрії працювали дев'ять солеварень, постачали випарену з ропи сіль на всю імперію. Теперка лишилася одна напівзруйнована на Зваричах. Ще троха працює. Туристів туди водять, обов'язково сходіть. Такого більше ніде не побачите, — радить огрядна жінка, років 50 на вигляд, в автобусі Львів-Дрогобич у суботу вранці.
На півдорозі, біля села Пісочне, маршрутка з'їжджає з траси Київ-Чоп і прямує вкритою вибоїнами дорогою. У салоні семеро пасажирів розсілися по одному біля вікон. Квиток на автобус коштує 27 грн, дорога забирає 1,5 год. За даними турагенцій, 80-тисячний Дрогобич — одне з найпопулярніших серед туристів міст Львівщини. Тут навчались українські письменники Іван Франко та Василь Стефаник, жив польськомовний письменник і художник Бруно Шульц.
Автобус прибуває на залізничний вокзал у Дрогобичі. До центру їду маршруткою за 1,5 грн. Салон жовтого "Богдана" переповнений бабцями з клумаками. Проїжджаємо величну закинуту будівлю. Штукатурка обсипалася, у деяких місцях великі тріщини. Це — зведена у середині ХІХ ст. хоральна синагога, одна з найбільших у Європі.
— Євреї частенько сюди приїжджають, — киває головою Ганна Романюк, 61 рік. Жінка приїхала із села Меденичі продавати на вулиці молоко. — Дивляться на цю будівлю й плачуть. За радянських часів тут був меблевий магазин. У газеті писали, що на ремонт треба півмільйона доларів.
— Туристів ви навряд чи зустрінете, — додає дрогобичанка Ольга Свястин, 31 рік. — Деколи можна побачити, як ходять табунами поляки. Приїдуть автобусом на один день, ночувати не залишаються. Відпочивальники з Трускавця заїжджають, бо тут продукти дешевші.
Прогулянку розпочинаю з майдану Ринок. Він нагадує однойменну львівську площу. По чотирьох боках розташовані триповерхові будинки, в центрі — сіра будівля ратуші, вкрита зеленою бляхою. Прошу в охоронця дозволу піднятися до годинника, щоб сфотографувати панораму міста.
— На вежу пускаєм хіба на День міста і День молоді, — відмовляє той. — Я би міг дати ключ, але нашо воно вам. Усього міста й так не побачите, хіба кавалок центра. Та й сходи вузькі, кручені, бетонні. Перила — трухляві, ніхто їх зроду-віку не реставрував. Ше впадете, не хочу мати на совісті.
Заходжу в кафе "Іспанський сад". Воно розташоване у дворі навпроти церкви Святої Трійці. За двома дерев'яними столиками сидять дві пари, п'ють каву. У меню торти, тістечка, десерти. З напоїв — кава, понад десяток видів чаю, свіжий сік. Замовляю зелений чай і шматок шоколадного торта. Усе мені обходиться у 25 грн.
Прямую до Палацу мистецтв. Дорогою помічаю кав'ярню "Бруно". Її відкрили торік улітку на честь Шульца. За столиком при вході балакають дві офіціантки. У двох залах відвідувачів немає.
— Ше трохи зарано, десь під вечір зберуться, — говорить офіціантка Ольга, 20 років. — У нас деколи нема, де всіх розсадити. Поляки дуже люблять нашу цинамонову каву. Названа так на честь оповідання Шульца "Цинамонові крамниці". Готуємо її з медом і корицею.
Великі дерев'яні двері Палацу мистецтв зачинені. Поряд табличка: "Працюємо щодня з 10.00 до 17.00". Натискаю на дзвінок. За хвилину чути, що хтось біжить сходами.
— Заходьте, — відхекується жінка в рожевій блузі з рюшами. — Ви у нас сьогодні перша відвідувачка. Минулого тижня в суботу та в неділю приймали групи поляків, а цього тижня ні душі. Ви на Шульца? Квиток 25 гривень. Але так як ви здалеку, візьму з вас, як зі студентки — десятку. Речі можете тут залишити, — показує на лаву. — Їх ніхто не вкраде. Фотографувати безкоштовно не можна. Ще 20 гривень додати, — простягає квиток і йде відчиняти всі двері.
На першому поверсі в кількох залах виставлені полотна львівського художника Євгена Безніска. У крайній кімнаті роботи Шульца — на кількох надщерблених гіпсових брусках затерті зображення кота, вершника, жінки з дитиною.
— А наші старі дерев'яні церкви бачили, ні? — гукає з другої кімнати працівниця. Відкриває там вікна, щоб провітрити залу. Під ногами скрипить паркет. — Я вам підкажу найближчу дорогу. Йдете до кінця Шевченка, а далі повернете направо і вниз. Церкву святого Юра привезли ще 1656 року із карпатського села Надієва, що поблизу міста Долини. Її обміняли на сіль, розібрали та привезли в Дрогобич на волах.
Дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста розташована на вул. Зварицькій. Поряд будівля служби порятунку. Через великий плакат на воротах "В екстрених ситуаціях дзвони 101" не видно половини старовинної дзвіниці. Вхідні ворота зачинені на колодку. За 100 м на горбку в риштуванні дерев'яна церква святого Юра.
— Даремно йти туди — одна обдирайловка, — перепиняє на стежці 26-річний Андрій Курч. На шиї у нього висить фотоапарат. — Не встиг підійти до воріт, з вікна сусіднього будинку кричить якась баба, шо екскурсія 10 гривень. Думаю, ладно — невеликі гроші. Приходим туди, вона каже: давай ше 20 за фотоапарат. Та там навіть фотографувати нема шо. Всередині й зовні реставрують.
Каже, що приїхав із Івано-Франківська на вихідні подивитися місто. Зупинився в готелі "Ластівка" на вул. Бориславській. Одномісний номер тут коштує 200 грн.
— Через інтернет знайшов, що в Дрогобичі тільки шість готелів, — сміється. — "Ластівка" розташована в чорта на кулічках. Місцеві навіть не знають, що в них за рогом готель. Хостелів узагалі нема. Думав з дівчиною їхати, добре, що вона лишилася у Франківську. В дорозі мучився в гарячій електричці. Вікна в вагоні не відкривалися. Поки спав, вкрали гаманець. На щастя, більшість грошей і банківські картки лежали в рюкзаку.
2 
1
Коментарі