— Наш хутір розташований на пагорбі. Колись віддалені хати з усіх сторін снігом замітало, — каже 52-річна львів'янка Марія Мартинець. Народилася і виросла на хуторі Велика Діброва Мостиського району.
Пригадує грудень 1977 року.
— Я тоді в технікумі у Львові вчилася. Жила в гуртожитку, а на вихідні додому приїжджала. І ото в понеділок зранку встаю на науку збиратися. Тато двері відкриває, а там стіна снігу. Ми у вікна, а вони всі білі. Ну ніяк не вибратися. Я сіла на ліжко і реву. "Всьо, думаю, до завтра тут застряну". А у Львові мене Андрій чекав, мій чоловік. Ми тоді з ним тільки почали зустрічатися. У нього в той понеділок якраз день народження був. Мама, пам'ятаю, мене заспокоює: Маруню, та не плач, не виженуть тебе з технікуму. А мені в голові друге — Андрій подумає, що я спеціально до Львова не приїхала. Тоді ж телефонів не було, щоб пояснити.
До вечора сусіди проклали до засипаної хати тунель.
— Тато потім сам і до стодоли дорожку викопав, і до хліва, і криниці, — говорить Марія Мартинець. — Сніг відкидав на боки, то утворився тунель з 2-метровими стінами.
Наступного дня я поїхала до Львова. Зразу до Андрія побігла. А він сміється, каже, що сам на науку запізнився, бо автобус з його села в кучугурі застряв.
Високі снігові замети у Великій Діброві були майже щороку, до кінця 1980-х.
— Дороги тоді перетворювалися в суцільні сугроби. Вони замерзали, і люди по них ходили. Мій брат раз був провалився по груди. Добре, що хлопці витягнули. А фіри, машини — то вже до весни чекали, доки сніг розтане. Як, не дай Бог, кому погано ставало, то ніяка "швидка"не добралася би. Хворого клали на сани і везли в сусіднє село. Або фельдшерку на санях привозили.
58-річний Михайло Оленяк із села Недільна Старосамбірського району на Львівщині каже, найхолоднішою була зима 1984 року.
— Тоді всі три місяці температура повітря була 25-30 градусів морозу. Дітей навіть до школи не пускали, бо їм треба було йти пішки чотири кілометри. Я тоді працював у Старому Самборі електриком. Щодня на роботу мусив добиратися по метрових кучугурах до залізнодорожної станції. Пам'ятаю, приходив додому і лице моє все в інію було. А борода — біла, як у Діда Мороза.
Тої зими Михайло Оленяк дуже застудився.
— Від сильних снігопадів часто рвало електричні дроти на стовпах, — розказує. — Нас тоді відправляли по селах ремонтувати. Одного разу я заліз на електричний стовп, а тут як дмухне — усього снігом накрило. Боявся порухатися, бо током рубануло би. Майже годину сидів на стовпі, доки селяни краном мене звідтам не зняли. Ох і перемерз тоді. Заробив цілий букет хвороб. Досі лікую радикуліт і поліартрит.
У лютому 2000-го Ганна Калька, 57 років, із села Ільник Турківського району в лісі їла малину. Каже, тієї зими лише початок січня був зі снігом і морозом. До середини грудня люди випасали худобу, а після Йордану знову потепліло.
— 2 лютого ми з чоловіком пішли в ліс. Дивимося, на кущах малина росте. Вона не була червоною, а білою. Але солодка, як мед, — говорить Ганна Калька. — Та зима така була тепла, що половина дров, які ми заготовили, лишилися на наступний рік. Мати моя казала, що такі зими вона бачила на початку 1950-х. 1952-го батько третій рік служив у Казахстані. Мама йому в березні в письмі написала, що люди почали орати землю і садити картоплю. І вона посадила, але боїться, щоб мороз не вдарив. Але обійшлося. Викопали стільки картоплі, що не вміщалася у склеп, мусили в стодолу насипати і добудовувати ще одну для пшениці. А восени батько втік з армії. Сів на товарний потяг і приїхав додому. Усю зиму переховувався в лісі, щоб його не арештували. Бо ж тоді шість років треба було служити. Зима була така тепла, що тато спав під деревом, вкрившись листям. Деколи хіба розводив вогонь. Мати носила йому їсти. Навесні тато прийшов додому. В армію більше не вертався, бо я народилася.
2 
1
Коментарі