Жодній людині у владі не спало на думку, що не можна такого робити на алеї Небесної Сотні - експерт

— Є фраза, яку приписують Талейрану: "Це гірше, ніж злочин — це помилка", - каже експерт. - Це не можна вважати провокацією — це класичне неврахування контексту. Ідея була непогана — вона полягала в тому, що дівчинка, яка символізує Україну, іде до нас від Трипілля через всю історію. Зокрема через радянську добу - до сьогодення. Можуть бути питання до цього задуму. Але помилка була саме з локацією. Якби на вулиці Лютеранській, чи Грушевського, чи на будь-якій іншій, що веде до Майдану — все було б гаразд. Однак алея Небесної Сотні — це жива рана на тілі міста. Бо це найбільша трагедія з часів Другої світової війни, коли на вулицях столиці вбили сотню людей. І ця трагедія досі непроговорена. Зараз на алеї Небесної Сотні є лише те, що зробили люди, кияни, родичі загиблих. Державна ж і міська влада не створила нічого — ні меморіалу, ні пантеону. Люди, відповідальні за вбивства громадян на вулицях столиці, досі непокарані. Все ще слухають справи ексберкутівців. Хтось утік, когось відпустили, декого навіть поновили на роботі.

В Офісі президента працює людина, яка розповідала, що майданівці стріляють одне одного. Ані серед творчої спільноти, яка була залучена до цього свята, ані в Офісі президента, ані в будь-якій інстанції, де ця концепція затверджувалася, жодній людині не спало на думку сказати, що не можна цього робити на алеї Небесної Сотні. Або якщо був задум зробити це саме на тій вулиці, що полита кров'ю як героїв Небесної Сотні, так і людей, убитих катами Муравйова (більшовицький військовий, організатор масових убивств у Києві у 1918 році. - Gazeta.ua) під час захоплення Києва червоними військами — про цей задум треба було говорити. В діях чинної влади мене засмучує те, що вони працюють за законами шоу-бізнесу. Але це не працює тоді, коли ятрять незагоєну рану. Такі речі треба обговорювати.

Чинна влада справді не розуміє їх. Однак і за часів правління попереднього президента, що прийшов до влади на хвилі революції, також не вшанували належним чином пам'ять Небесної Сотні. На Європейській площі навпроти стадіону "Динамо", де загинув Жизнєвський, встановили саморобний монумент — шини і прапор Білорусі. І його намагалися прибрати за п'ятого президента. Тому в мене претензія до української влади як такої. Коли люди приходять до влади — вони відриваються від землі і у своїх емпіреях не стежать за тим, що відбувається на ній. Тож громадянам час від часу доводиться нагадувати, що вони існують і з ними не варто так поводитися.

В мене є питання до музею Революції Гідності. Я розумію, що вони діють в тих умовах, які є, і намагаються робити добру справу. Однак їхня присутність не дуже відчувається. Навіть якщо у них немає ніяких важелів впливу, крім голосу, вони просто мають бути голоснішими. Але я згоден, що це проблема комунікації влади з громадянами. Влада не дуже відчуває суспільні настрої і не ділиться своїми творчими задумами з суспільством. Все робиться за принципом телешоу — не дай боже щоб глядачі дізналися, що буде в новому випуску, щоб підігріти їхню цікавість. Навіть коли ти перетворюєш політику на театр, треба враховувати, що політика найперше складається з комунікацій, вміння чути, відчувати і спілкуватися.

Я вважаю, що формат має бути не видовищним, а патетичним. Бо йдеться про незалежність, боротьба за яку все ще триває. І тут немає місця ніяким постмодерністським прийомам. Ми маємо повертатися до того, щоб бути стриманими. Це має бути суспільний ритуал нового посвячення у громадяни України. Люди мають відчувати гордість і сум за загиблими, рішучість боронити незалежність і те, що цей процес триває. Що наші співвітчизники боронять незалежність зі зброєю в руках, в той час як усередині країни активні громадяни домагаються реформ, що зроблять нашу державу сильною.

Цей сценарій з дівчинкою, що проходить крізь різні епохи — занадто "лобовий". Він не стосується сьогоднішніх подій. Влада не зрозуміла, на якому місці будує цю декорацію, вона не запрошувала громаду до обговорення, не було конкурсів щодо концепції святкування, прозорих тендерів із закуплення обладнання для святкування. Те, що відбулося в центрі міста — це розплата за нехтування процедурами, за нехтування залученням громади до прийняття важливих рішень.