Психолог Тетяна Назаренко допомагає бійцям психологічно відновлюватися після важких ситуацій. Жінка уже півроку їздить на передову до добровольчого батальйону "Айдар". Перекваліфіковуватися у кризового психолога Тетяна почала ще під час Майдану.
З якими психологічними проблемами на Майдані довелося стикатися?
- На початку було перезбудження. Люди не спали, були в піднесеному стані. Ми намагалися їх спонукати хоча б поспати. Потім настав період стагнації, коли довго стояли, не було ніяких результатів, було багато розчарування, люди скаржилися й обурювалися, що нічого не відбувається.
Чи була паніка, коли почали стріляти?
Панічні настрої були тільки серед жінок. Я пам'ятаю одну жінку, яка ходила пікетувати гуртожиток "беркута". Беркутівці в активістів плювалися і жбурляли пляшки з вікна, знімали їх на відеокамеру. Жінка розпереживалася. Тоді був страх, що всіх фотографують, а потім розшукуватимуть. Були випадки й гострої істрики.
Як заспокоїти людину в істериці?
Зазвичай розпитую людину, хто вона і звідки. Коли потрібно відповідати на такі запитання, людина внутрішньо дисциплінується. Ми передбачали, що у всіх учасників Майдану буде ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Але можливо завдяки тому, що в людей не було змоги розслабитися, бо відразу почалася епопея з Кримом, люди залишилися внутрішньо мобілізованими.
Ви працювали психологом в мирний час, мали справу з проблемами іншими людей. А тут зовсім інша специфіка. Як ви перелаштувалися?
Мені було достатньо просто перелаштуватися. У нас у багатьох не було теоретичної підготовки до надання допомоги в екстремальних ситуаціях, а хтось її мав, але ні в кого з українських лікарів не було такої практики. Якщо ви бачите, що людині погано, краще підійти і поговорити з нею кілька хвилин. Важливо знайти слова, які підбадьорять і одночасно не позбавлять людину гідності. Ми не можемо ставитися до постраждалої людини з жалістю. Погана українська риса - співчувати людині вважаючи її жертвою. До постраждалого треба ставитися, як до людини, яка зможе справитися з ситуацією.
Багато солдатів кажуть, що під час бою зникає страх. Як це пояснити?
В бою спрацьовує такий механізм, який називаєтсья "десоціація" - коли відчуття ніби-то відстібаються. Людина ніби-то нічого не відчуває. Це саме той захисний мехіназм, який дає в умовах бою ефективно діяти. Обережність, звісно є. Коли міни летять, розумієш, що не можна ходити по полю. Але людина діє розсудливо і холоднокровно.
Натомість у мирних ситуаціях поріг роздратованості у бійців дуже падає. Люди стають дуже дратівливими. Один військовий приїхав у Київ у військовий госпіталь лікувати ногу. Там ліфта немає, бо старе приміщення. Його з хворою ногою з реєстратури послали на третій поверх на якусь процедуру, там розвернули знову в реєстратуру взяти направлення до іншого лікаря. Він побігав чимало. Сказав їм: "Я якщо до вас прийду знову, то з автоматом".
Чи траплялося спілкуватися з людьми в некерованому стані?
До зовсім некерованих не підходжу. В одній військовій частині чекала комбата, щоб дати йому звіт про мою роботу серед бійців. До мене підходить військовий і каже: "А ви знаєте, що в нас донощиків розстрілюють? Якщо будете доносити на когось із нас, ми вас розстріляємо". Я злякалася. Почала розпитувати знайомих, чи бувало таке. Ніхто не сказав мені, що то був жарт.
Через кілька днів знову стою в черзі до комбата. Той самий боєць підходить і струшує мені пилинку з плеча. Я нервово смикнулася. Він розсміявся. Мені від серця відлягло. Зрозуміла, що про розстріли жартував. Просто перевіряв мою реакцію.
Були випадки, коли люди з різних причин самі стріляли в своїх. Буває, в розпалі сварки можуть вистрелити і поранити один одного. А то й сплять на гранатах і самі потім на них підриваються.
Наскільки важко відновитися пораненому?
При пораненнях відбувається руйнування міфа про власну безпеку. Травмується власне "Я". Людина почувається беззахисною, розуміє, що з нею може статися будь-що. Дехто себе картає. Знаю солдата, який мав бронік, але не вдягнув його в бій ,тому що було жарко. Отримав поранення в живіт. Вижив, слава Богу.
Бійці коли йдуть і бій, все ж переконані, що відстріляються, заляжуть, вціліють. А після поранення таких ілюзій меншає. Починають тверезіше оцінювати ситуацію.
До поранених родичі дуже часто ставляться як до інвалідів - створюють атмосферу безнадії, постійно плачуть. Людині хіба мало каліцтва? В Ізраїлі психологи кажуть пораненому: ти вижав - молодець, ти сильний. Зміг ногою поворушити - весь персонал аплодує. У 90 відсотках випадків у людини вистачить внутрішніх ресурсів, щоб психологічно відновитися.
Як дають собі раду на війні жінки?
На війні багато дівчаток по 18-20 років зі зброєю в руках. У добровольчих батальйонах вони навіть не оформлені як військові, бо замолоді. Вони ідуть на війну, щоб щось собі довести.
Ці дівчата і в мирному житті доволі відчайдушні. Як і на майдані: були дівчата, які різали бутерброди, а були й ті, які в касках бігли на Беркут.
Але краще психологічно дають собі раду жінки трохи постарше - років 30-ти.
Кохання на війні - часта річ. Це підтримує обох. Я була свідком стосунків любовної парочки. Вони прийшли разом служити. Того хлопця товариші питали: "Ти оцю дівчину з собою в бій візьмеш?" - "Візьму, якщо вона захоче". Його дівчина ходила з ним в бій снайпером.
Бачила як командир не хотів брати на бойове завдання дівчину. Кілька разів наказав їй вийти зі строю, поки вона підкорилася.
Один полковник-доброволець розповідав, що за його частиною, яка йшла в бій, плелася дівчина з автоматом. Він їй каже: "Йди геть". - Не слухає. Пожбурив у неї каменем, щоб відстала. Все-одно пішла з ними в бій.
Якщо на війні гине жінка, це ще сильніше деморалізує військових, ніж коли вони ховають побратимів. Тому я раджу командирам, які беруть в підрозділи жінок, бути обережними. Якщо жінка потрапить в полон і пройде через тортури і зґвалтування, це підкошує не тільки її, а й її товаришів. Після такої травми жінці психологічно відновитися майже неможливо. Чоловікам легше. У них психіка не така вразлива. Але жіноча психіка гнучкіша.
Я знала жінку, яка пережила полон. Розповідала, що її та інших полонених щодня кудись водили і обіцяли, що на розстріл. У неї не витримали нерви і вона розкричалася на чеченця-конвойного: "Хочеш стріляти - стріляй! Але не муч більше". Після цього чеченці почали ставитися до неї з повагою. Мовляв, сильна.
2 
79692
Коментарі