"Путін програє. Але якого біса ми чекаємо?" - Борис Джонсон

Думки у виданні The Spectator колишнього прем'єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона

Відвідуючи реабілітаційні центри для українських солдатів, які зазнали травм, що змінили їхні життя - ви швидко вчитеся справлятися з шоком від побаченого. Не здригаєтеся і не відводите погляд. Звичайно, ні.

Засвоюєте звичку досвідчених лікарів, медсестер та фізіотерапевтів – концентруватися не на ранах, а на окремих людях. І хоча багато жінок загинули чи були поранені в цьому звірячому конфлікті, я бачив більше сотні тяжко поранених солдатів у Києві та Львові, у трьох різних лікарнях. І всі вони – чоловіки.

Ні на мить не вірте, що цих українських солдатів можна було вмовити скласти зброю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Україна досягне своїх військових цілей" – Пітер Дікінсон про візит Блінкена

Ви можете помітити деякі чудові якості цих пацієнтів. Вони далеко не всі молоді. Деяким за 40 та за 50. Це армія громадян – чоловіки, батьки, сивобороді чоловіки мого віку. Коли спостерігаєте, як вони намагаються відновити сили в кінцівках, що залишилися, місять пластилін, кидають медичні м'ячі, знову і знову щосили намагаються виконати якесь елементарне завдання - відчуваєте їхню рішучість найкращим чином використати зразкову турботу, яку отримують - відновити щось на кшталт життя.

Розмовляючи з ними, швидко виявляєте, що вони не хочуть збуджувати ваше співчуття. Вони не хочуть, щоб їм казали, наскільки вони хоробрі, тому що не почуваються особливо хоробрими. Як деякі з них досить різко висловилися, вони думають, що "виконували свою роботу". Вони робили щось просто необхідне та неминуче для своїх сімей та для життя своєї країни, і їм не пощастило, як може не пощастити на небезпечній роботі.

У них потрапила шрапнель танкового снаряда або артилерійського, вони наступили на міну та отримали поранення, які були б цілком знайомі бойовим медикам часів Першої світової війни. Різниця в тому, що сьогодні, через століття, видатні досягнення в хірургії та протезуванні означають, що вони не тільки живі, але й хочуть понад усе повернутися на передову і продовжити з того місця, де зупинилися.

Їм не потрібні ваші стогони. Їм не потрібні гімни приреченої молоді, і сум через жаль війни. Вони хочуть продовжити вбивати росіян та вигнати окупантів зі своєї землі.

Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть поговорити про прогрес, якого, безперечно, досяг їхній підрозділ. Єдине, що, здається, приносить їм втіху і задоволення - усвідомлення, що територія відвойовується, села відвойовуються, їхні зусилля зіграли свою роль у цьому успіху і хто знає, чи можуть вони зробити це знову.

Звичайно, дивлячись на понівечені тіла цих людей, не можете не поставити запитання: наскільки вони дійсно можуть коли-небудь сподіватися на нормальне життя? Не кажучи вже про те, щоб повернутися до армії. Незалежно від того, наскільки непереможний і чудовий дух усередині них. Тому відчуваєте почуття безпорадної люті щодо масштабів і темпів людських страждань, що продовжуються.

Внаслідок війни з'явилося близько 20 тис. українців із ампутованими кінцівками. Більшість із них служать у ЗСУ. І дикість настільки велика, що щотижня до цих реабілітаційних центрів надходять ще десятки людей. Майте на увазі, що мені майже напевно показували тих, хто взагалі здатний до якогось одужання, а будуть ще й інші, чиї фізичні каліцтва чи психічні травми ще гірші.

Минуло 19 місяців з того часу, як Путін прорахувався і розв'язав найбільший і найбільш кривавий конфлікт у Європі з часів закінчення Другої світової війни. Він безпосередньо став причиною вбивства чи поранення 300 тис. росіян. І, ймовірно, приблизно вдвічі менше українців. Коли стоїте в цих лікарняних палатах і приголомшені болем, то розлючені тим, що так багато людей все ще згодовують цій м'ясорубці. І все через егоїзм і дурість однієї людини – Кремлівського молоха.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Китайці декілька разів натякали Путіну закінчувати війну. Побачили слабкість" - полковник

Ні на мить не вірте, що цих українських солдатів або ширше населення України можна якимось чином переконати скласти зброю або укласти угоду з Путіним. Вони воюють не за нашим наказом і не зупиняться, бо ми так сказали. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються підкорятися терору і тому, що хочуть, щоб їхня країна була вільною.

Вони знаходять ідею переговорів сміховинною. В останні кілька днів я щосили намагався розпитати їх щодо цього, але не виявив жодного послаблення рішучості українців. Вони не розуміють, як можна обміняти землю на мир. Не розуміють, як можна повірити бодай слову Путіна. Євген Пригожин думав, що уклав угоду з Путіним, але в нього це не спрацювало.

Вони хочуть від нас тільки одного – зброї, щоб завершити справу. І тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо зволікати з цим. Чому ми завжди такі повільні? Як можемо дивитися цим людям у вічі й пояснювати затримки? Протягом усієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали Путіна, і робимо те саме сьогодні.

Зараз росіяни займають майже половину земель, якими володіли протягом кількох тижнів після вторгнення. Їх розгромили біля Києва, Харкова, Херсона. І так, контрнаступ йде повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя лише 20-30 км. Якщо вони зможуть дістатися цього південного міста, то їхня артилерія триматиме під вогневим контролем весь "сухопутний міст". Вони зможуть перешкодити пересуванню між Росією та Кримом – колосальний стратегічний розворот для Путіна. Навіть якщо не зможуть зробити це протягом кількох тижнів або скільки б залишилося в бойовому сезоні 2023 року, вони напевно зможуть зробити це наступного року.

Все, що нам потрібно – стратегічне терпіння та значно більше почуття терміновості нашої програми військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми маємо це визнати. Приблизно рік тому ми турбувалися про надання українцям танків і бронемашин на абсурдній підставі, що така підтримка може бути "провокаційною" для Росії. Тепер дрони стали настільки смертоносними, що обидві сторони, як то кажуть, ставлять свою бронетехніку в стороні й ідуть пішки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На концерті у Кобзона: скільки генералів втратила РФ за час війни

Українцям потрібні переносні ПЗРК, аби знищити російські гелікоптери. Їм потрібні системи типу Patriot, щоб захиститися від атак з повітря, і їм потрібна досконаліша далека артилерія, щоб знищити російські позиції. HIMARS були цінними, але росіяни ефективні у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потрібні ATACMS, які досі не дають США, і їм потрібно більше ракетних систем, як-от британська Storm Shadow, яка виявилася надзвичайно цінною.

З Великої Британії вони сподіваються на додаткову допомогу з гаубицями, з ракетами Storm Shadow, з ППО, і хочуть якнайбільше допомоги, яку можемо надати, з технологіями дронів.

Президент Володимир Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 складніших балістичних систем, таких як ATACMS, а у США в запасі їх тисячі. Нащо тримати їх як застереження для росіян? Якій ще меті вони могли б служити краще, щоб ефективніше гарантувати довгострокову безпеку Заходу, включаючи США?

Деякі голоси у Вашингтоні говорять, що США повинні дотримуватися стратегії "Китай передусім" і тримати ATACMS у резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити для захисту Тайваню. Яка нісенітниця. Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань – забезпечити перемогу українців, причому якнайшвидше.

Ми говоримо про відносно тривіальні витрати за такої надзвичайної потенційної винагороди. США виділили лише близько 1% свого річного оборонного бюджету на підтримку ЗСУ, а Британія виділила лише невелику частку від того, що надали США.

На українській землі немає американських солдатів, і немає можливості, щоби американські мішки з трупами повернулися додому. І все ж ставки для Заходу величезні. Якщо Путін переможе, а все, що йому потрібно зробити, щоб заявити про перемогу, це втримати хоча б частину території, яку захопив з 24 лютого, то світом рознесеться жахливе послання - був момент, коли демократії пообіцяли протистояти автократіям, і ми провалили цю обіцянку. Історія України розповідатиме про хоробрих українських воїнів, яких, зрештою, зрадили через втрату самовладання на Заході.

Навколо глобального вогнища поширюватиметься чутка, що ми ще раз показали, що не маємо на увазі того, що говоримо, не підтримуємо наших друзів, і не готові обстоювати свободу та верховенство прав.

Якщо Путін переможе в Україні, якщо утримає хоча б частину того, що взяв, то урок буде зрозумілим - агресія окупається, європейські кордони знову можуть насильно змінювати, з усіма наслідками для Грузії та країн Балтії. У будь-якій точці колишнього СРСР чи колишньої радянської сфери впливу, де Путін мріє провести реваншистську військову операцію, що підбурює до смути всередині країни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Контрнаступ можна буде оцінити в кінці року" - старший лейтенант Армії оборони Ізраїлю

Перемога Путіна стала б катастрофою для Заходу та американського керівництва. Не вірю, що такий результат міг би легко винести президент США, не кажучи про того, хто хотів знову зробити Америку великою. А якщо, з іншого боку, Україна переможе і викине Путіна, а з нашою допомогою вони можуть це зробити, то правдою буде протилежне. Світом буде розіслано абсолютно інший сигнал - ми справді дбаємо про демократію, готові підтримати наші принципи, і в Заходу все ще вистачає сміливості дотримуватися чогось, доки не досягнемо успіху.

Природно, тривожно бачити, як багато у світі виборців, що вагаються, і скільки країн готові дати Путіну презумпцію невинності.

Українців вразило слабке комюніке Індії на саміті G20, а також відмова Індії, попри заклики Джо Байдена, дозволити Зеленському навіть виступити на зустрічі у своїй звичайній манері. Усе це зміниться, як тільки Україна переможе. Це тому, що є одна річ, яку люди світу розуміють краще, ніж тисяча проповідей про демократію та верховенство права – військова перемога.

Перемога України підтвердить та активізує Захід та все, за що виступаємо. Насамперед, це означатиме звільнення прекрасної і абсолютно невинної країни, яка зазнала егоїстичного та злочинного нападу.

Я вірю, що перемога настане. Повірив у це ще більше після розмов з пораненими солдатами. Бачив це в їхніх очах. Чув у люті їхніх виразів обличь, у їхній радості через повернуту землю. Що б ви не думали про націоналізм чи національне почуття, це найпотужніша сила в політиці, навіть сильніша за релігію. У своєму безумстві Путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми коли-небудь бачили. Його війська, що втомилися, втратили довіру, знаходяться далеко від дому, не мають у своїх серцях нічого, що могло б зрівнятися з цим.

Ось чому Путін програє, а Україна зрештою виграє. І оскільки це те, що має статися, і оскільки це те, що станеться, чи не можемо ми в ім'я всього святого дати зараз українцям військову допомогу, якої вони потребують, щоб довести справу до якнайшвидшого завершення, щоб менше людей кидали в могили цього безглуздого конфлікту?

Я вже питав і питаю ще раз - якого біса ми чекаємо?

Переклад Gazeta.ua

×