"Вперше я побачила Гімалаї давним-давно, з літака, коли летіла в Катманду всього на кілька днів у справах. Тоді ще був смог страшний у місті. Щоб побачити гори, довелось трястись розбеханим місцевим автобусом над прірвами до Наґаркоту. Це тамтешній курорт типу київської Пущі-Водиці. О п'ятій ранку я видерлася на найвищий пагорб, щоб побачити далеко-далеко самий вершечок Евересту на сході сонця. Відразу по цьому все затяглося хмарами, і я ходила, немов у молоці. Запаливши палички в крихітному місцевому храмі Ганеші, я аж двічі задзвонила в дзвони...головою. Таке тільки зі мною може трапитися - раз бехнутись, розігнулася. Потім, поправивши палички, бехнулася іще раз. Певно, то був знак: агов, тупаку, задумайся! Відтоді я побувала в Непалі п'ять разів, і причина головна - то Вічні Гори. Щоразу проходжу мінімум 150 км пішки. Це займає все кілька тижнів, зате можна пройти все - від джунглів до лисих крижаних вершин-пятитисячниць. Для мене ті місця - найкращі на Землі".
Я розплакалася, побачивши дуже зблизька Еверест, коли перелітала в Бутан із Непалу. Подумала тоді: о Господи, за що мені таке щастя. І як сумно, що купа людей такого ніколи не побачать. Вони навіть не уявляють, що могли б таке побачити. Як шкода, що дитячі мрії більшості моїх, наприклад, однокласниць (я тоді геть юна була ще) десь просто загирилися в темний кут заради того, щоб однокласниці могли жити "як всі" - з чоловіком-стоматологом та іномаркою. З ненависною, але "хорошою" роботою і телешоу ввечері. Якось на вигляд Гімалаїв заболіла людська нереалізованість. Хто зна чого, але ці гори знімають із тебе лупиння, роблять чутливішим, нагадують, що маєш природу Бодхісаттви, вселенського співчуття й співпереживання. Та й взагалі якось експресно осягаєш сенс життя. Ось він - роззуй очі.
У Гімалаях куштувала їжу простих людей - і жодного тобі отруєння. Зате після ресторану для білих - ховайся в жито. Там часто їжа лежить дуже довго, бо ж задорога для місцевих, а білий сноб приходить і труїться. Тепер я в столицях тільки в перевірені місця ходжу їсти - маю цілі рейтинги ресторанів Катманду, Делі, Рангуну. Не бійтеся вуличної їжі - вона, як правило, гостра і свіжа: всі ці момо, самоси, карі. Ммм...я ще не снідала.
Одного разу бачила парочку з Києва. Вони спускались із Манангу з півдороги, бо чоловік, пампухатий бізнесмен на вигляд, застудився. А от дівчина-спортсменка навіть українською говорила. Культурний шок у мене просто був.
У Гімалаях внизу, в передгір'ях, спекотно. Виглядає так, наче Карпати поросли де-не-де пальмами. Вище - між 2 і 3 тисяч, уже прохолодніше, дощі й тумани, як у справжніх Карпатах, а вище, за 4 тисячі плюс - вже сезонно. Восени-взимку, коли я там бувала, опускалось до мінус 15 на світанку, але потім залізало вище нуля на сонці.
Гурунський побут подібний на український сільський побут до електрифікації й проведення газу. Часто трапляються глиняні хатки, натуральне господарство, рис мелють руками на жорновах, гречку товчуть, корів доять. Хатки з каміння або мазанки, часто геть невміло складені, так що відносно нове житло виглядає як середньовічні руїни. Зате храми-гомпи й палаци збудовані справді добротно. Вразила архітектура Верхнього Мустангу - все в якійсь дуже добрій космогонічній гармонії, кольори неба і скель відображені в розписах стін будиночків, все дуже акуратно, підбілено, не дивлячись на те, що ресурсів навколо - обмаль, пустеля фактично, мало що росте на такій висоті.
З тамтешніми знайомилась повсякчас. І, доречі, знання мови при цьому не завжди потрібне. Знаю непальскою 5 слів - і часто цього достатньо. А мій друг Мамай під час одної нашої експедиції і взагалі ледь не одружитися вирішив із місцевою красунею, розуміючись із нею жестами - бо і він, і вона англійською на той момент петрали на рівні "хелоу" і "брекфест".
У Гімалаях дуже красиві й чемні діти головно, тільки в тих місцях, де надто часто ступала нога туриста, вони починають клянчити гроші й деколи камінням кидати тобі вслід, якщо нічого не видурили. При чому, діти ті далеко не безпритульні - їх батьки вчать такими поборами займатися. Знайомилася і з шаманами, і з ламами - але ліпше читати книгу "Піца Гімалаї", справді - там все докладно описано, мої історії вплетені в сюжет моїх героїв. Наразі маю в Мустангу друзів, так що звертайтеся, якщо що - проведуть, покажуть.
Книгу "Піца Гімалаї" я дописувала саме в Гімалаях - спершу на даху нашої оселі в Боуді, поселенні навколо однієї з найважливіших буддійських ступ. Це біля Катманду, де навколо жили монахи й повсякчас робили кору (ходження навколо ступи зі співами мантр) тибетські паломники. Відтак під час двотижневого переходу в регіоні Манасулу й піратського переходу закинутими стежками на територію Тибету. Писалася книга по крихітних селах, лаптоп викликав жвавий інтерес місцевих жителів-гурунів, як і в їх курей. Батарея заряджалася від сонця і вітру, чи що.
А пісні нового тоді альбому мого гурту QARPA - (називається "And I made a Man" - "І я зробила людину") - як і інші наші пісні, дуже добре тестувати на мистецькість. Гори збрехати не дають. Коли слухаєш українську автентику під час того, як хмари відчіпляються від вершин льодовика, навертаються сльози на очі. Ця музика - справжня. Від нашої музики, на щастя, теж віє справжністю. Всі ми, так чи інакше, "робимо людей" - перш за все, із себе самих. Хтось це робить за допомогою мистецьких творів, хтось - із медитацією, хтось - із соціальною роботою. Головне - усвідомлювати якомога більше моментів свого життя. Бо воно коротке."
2 
1
Коментарі
4