Донька письменника Миколи Хвильового бачила батька один раз на його похоронах.
Говорить в інтерв'ю журналу "Країна" письменник, літературознавець, учасник Ініціативної групи "Першого грудня" Володимир Панченко.
"У 2009-му поїхав шукати сліди Миколи Хвильового. Планував видати досьє, яке у 1920-ті роки завели у Державному політичному управлінні на Хвильового. Коли почав готувати матеріал, зрозумів, що немає біографії. Майже нічого не відомо. Усі переказують одну і ту саму інформацію. Треба було їхати туди, де він жив. За кілька днів об'їхав великий шмат Полтавщини, Харківщини та Сумщини. І на завершення подорожі дізнався про існування доньки Хвильового Іраїди.
У селі Олександрівка, де вчителювала перша його дружина, мені сказали, що Іраїда живе у Харкові. Їй тоді було 89 років. Хворіла, але мала ясний розум. Мені запропонували поговорити з нею телефоном. Домовились зустрітися за кілька днів", - розповідає письменник.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це спосіб мітити території" - письменник розповів, що робити з Аркою дружби народів
Володимира Панченка найбільше вразили дві історії, які розповіла Іраїда.
"Одну з них можна було б назвати "Білий рояль".
Перша родина Хвильового розпалась. Він поїхав з міста Богодухова завойовувати Харків, а дружина з маленькою Іраїдою лишилась. Коли вона одного разу приїхала до чоловіка, зрозуміла, що у нього є інша жінка. Це її шокувало, пішла від чоловіка та відрізала стосунки з донькою. Потім вони теж переїхали до Харкова. Якось їм додому привезли біле піаніно. Дівчинка займалась музикою. Коли повернулася мати, одразу зрозуміла, від кого подарунок, і повернула Хвильовому.
Друга історія пов'язана з похоронами письменника. Його доньці тоді було 13 років і вона не хотіла йти на поховання. Але її вмовила тітка, яка була лише на два роки старша. Біля домовини стояла мати Хвильового. Побачила онуку, покликала. За словами Іраїди це був єдиний випадок у житті, коли вона бачила тата", - говорить Володимир Панченко.
На його думку, у нас багато нерозговорених людей.
"Іраїда вже померла. До нашого знайомства у неї брали інтерв'ю один раз - у 1996-му. Це прикра проблема. Іноді цікаві й видатні люди відходять в інший світ, а ми про них нічого не знаємо. Ними не цікавляться за життя. Це якась некрофілія, любов до покійників", - додає літературознавець.
Повне інтерв'ю з Володимиром Панченком читайте у журналі "Країна" від 6 грудня.
Коментарі