Героїчна оборона Донецького аеропорту. Спогади українських кіборгів

Українські воїни 244 дні обороняли Донецький аеропорт від російських загарбників. Позиції утримували з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го, щоб Росія не перекинула війська літаками. Мужніх захисників називають кіборгами. Понад 100 з них загинули там у боях.

Gazeta.ua публікує спогади воїнів про оборону українського форпосту.

Віталій Бандурко, доброволець ДУК "Правий сектор" з позивним Бай:
"9 жовтня 2014-го нас вишикували у Пісках. Питали, у кого є бажання їхати в аеропорт. Знайшлися 15 людей. Того вечора через сильні обстріли прорватися не вийшло. Вирішили пробувати наступної ночі. Під обстрілами, але прорвалися.

 

На світанку я офігів. Ми були в оточенні, по нас стріляли з усього, з чого тільки можна було. Там вперше відчув, що таке "Гради", гармати, ПТУРи. Ще тоді "Моторола" (росіянин Арсен Павлов загинув 16 жовтня 2016 року через вибух у ліфті. - Gazeta.ua) стріляв з АГС (станковий автоматичний гранатомет. - Gazeta.ua) по нас.

Найважче – очікування смерті. Коли починався обстріл, розумів, що нема куди дітися звідти. Вибігти на відкриту місцевість – це смерть, бо працювали російські снайпери.
Від початку усвідомлював, куди йду. Тому не розраховував, що повернувся назад, і не боявся. Знав, що там відбувається.
Проблеми були з водою. БТРи під обстрілами проривалися з продовольством і боєприпасами. Баки були прострілені, тому вода витікала. Горіли мішки з їжею. Що врятували, те їли. Хоча більше переживали за боєкомплекти, ніж за їжу. Спочатку мали достатньо боєприпасів. Це один із факторів, який нас підтримував.
Світла не було. Мали один генератор, але для зарядки рацій. Вогнищ не палили. Мерзли, не милися. Спали по півгодини. Їли шоколадки. Навколо були трупи, якось не до їжі.
Через сім днів отримав поранення. На мені була "британка", яка не промокає, тому кров лилася з рукава. Роздробило лікоть на правій руці. Хотіли її відрізати, але вдалося зберегти. Відновився місяців за п'ять і повернувся на війну.
Під час сильних обстрілів згадував свою вчительку української мови. Вона нас вчила любити мову і країну. А ми, як дебіли, не слухалися, зривали уроки. Пообіцяв, якщо виживу, то піду до неї в гості подякувати. Коли повернувся, знайшов її. Вона стала старенька, не впізнала мене одразу. Не шкодую, що був а аеропорті. Якби це треба було зробити ще раз, то поїхав би".

Ярослав Гавянець, служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Позивний "Маестро":

"Ми думали, що відбудемо двотижневу ротацію і повернемося додому "кіборгами". 16 січня зранку терористи почали атакувати. Лізли звідусіль. Нас було мало. Російський танк завалив будівлю біля терміналу. І вони по цих розвалинах піднялися на третій поверх. Через діри почали запускати до нас газ. Він роз'їдав очі, не давав дихати. У мене почалася паніка — скинув шолом, нічого не тямлячи, вибіг на вулицю. І тут по злітній смузі почала працювати їхня артилерія. Осколки кришили все кругом. Побратим із моєї роти ліг на мене — прикривав, ­намагався захистити мою голову. В той момент щось просвистіло і пролунав страшний вибух. Не знаю, як вижили. Сильна контузія, у мого рятівника — теж. Наступні два дні не розмовляв ні з ким. Був у ступорі, не знав, як жити далі.

 

Війна продовжувалася, ми відстрілювались. Забарикадувалися, зробили захисний круг і гатили. Одні постійно набивали магазини, другі — стріляли. Була ще третя зміна бійців, вони чистили зброю.
19 січня зранку сказали, що йдуть переговори на вищому рівні. Проте десь пополудні бойовики перший раз підірвали термінал. Спробували штурмувати — але ми відбились.
20 січня ми з побратимами буденно обговорювали, що росіяни підірвали термінал біля нас і можуть — під нами. Хлопці казали, що до нашої кімнати немає доступу. Якось так спокійно всі почувалися. Зробив собі каву, закурив сигарету й сів під колону. І тут — сильний вибух. Не розумів, де знаходжусь, живий чи ­мертвий. Кругом піднялася пилюка, видимості ­ніякої. Всі перекриття від вибуху ­розламало навпіл. Вони ­впали вниз, потягнувши за собою бійців. Я з дюжиною ­побратимів залишилися наверху.
Я насилу спустився в термінал і почав відстрілюватись. Окупанти знову стали підходити. Бачив спалахи від автоматів — і гатив туди. Всі, хто був живий і міг стріляти, відбивалися від ворогів.
Під завалами опинилися десятки пацанів. Кричали, плакали, стогнали. Поки надворі було світло, ми намагалися витягувати їх.
Вночі я зайняв позицію, щоб оборонятись і прикривати наш тил. Сил уже не було. В той час під завалами помирали побратими. Їхні крики рвали душу. І мені вже було все рівно — помру чи житиму. Тільки жаль було, що все так швидко закінчилось.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Раді з'явився новий нардеп - "кіборг"

Тарас Коваль, колишній військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади з позивним "Вальтер":
"Комбат призначив мене виконуючим обов'язки снайпера. У мене була американська гвинтівка, яку волонтери привезли. У мою зміну ми повністю контролювали весь новий термінал. Тоді вже було два українських прапори нагорі. Нам телефонували, що Кісєльов розповідає на російському ТБ ніби термінал взяли. Тому наші хлопці ще чотири прапори додали. Один з них я допомагав ставити. У цей момент нас обстрілювали. Хлопці тільки почали ставити прапор, тут чуємо: "дзинь!". Піднімаємо голови. Я одразу в оптику намагаюсь видивитись звідки, де буде спалах. Думаєш: скоріше треба мотати цей скотч та валити.

 

Десь 29-30 жовтня нам надійшла інформація, що прибули професійні снайпери з Росії. Вони почали працювати парами. Вилазили, коли починало темніти. Вже видно спалах, але ще не темрява. Один працював на показуху - виставляв ствол та хаотично стріляв. Наші, звісно, зривались туди. А другий снайпер сидів десь в глибині будівлі та вистежував наших. До цього ніхто так не робив. Один виманює, другий веде вогонь.
Було постійне відчуття холоду. Залазиш у спальник, закидаєш грілку. Біля ніг тепло, а зверху холодно. Перекинув грілку - навпаки. Прокидаєшся від того, що ніг вже не відчуваєш від холоду. За всі 10 днів хліб я бачив лише один раз. Весь інший час були галети з сухпайка. Рукавиці знімав тільки для того, щоб поїсти. Коли повернувся звідти, то руки вже відмивав пральним порошком та автопастою".

Сергій Куліков, служив у 79-й аеромобільній бригаді:

"Донецький аеропорт постійно був в оточенні. Треба було проскакувати з боєм. Коли виходили останній раз, наш БТР підбили. Але дав Бог, що живі залишилися. Там не думаєш, щоб відпочити чи лишній час поспати, поїсти щось.

 

Було таке, що стояли 10 днів без хліба і води. Караван ждали кожну ніч, а його нема. Караван — це один-два БТРи. Я стояв на такому посту, де міг палити вогонь. Трохи грівся. Хлопці приходили сушити носки. Дехто навіть цигарку запалити не міг, бо снайпер побачить. Перший час ще щось готували їсти, а потім уже не було можливості. Літав пил від бетону і скловати. Чухати тіло не можна, зразу подразнення й абсцеси. Ні вологі серветки, ні спреї для дезінфекції не помагали. 10–12 днів ти виживаєш. Брали з собою мівіну, рафінад. Розжував, водою запив, і все. Найбільше берегли водія БТРа, бо в критичний момент тільки він нас міг вивезти звідти. А якось обстріл сильний був, поранених багато. Я виносив непритомного пораненого. Тримаю його і відстрілююся. Сам би не виніс. А тут водій Олег Бача біжить. Підхвачує пораненого, а я за другим вертаюся. Тоді Олегу попала в щоку пуля. Вибила зуби й вийшла ротом. Пощастило, що живий лишився. А він все одно вивозив поранених".

×